Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан робив усе можливе, щоб Мирослав йому довірився.

Він не відступився, коли хлопець припинив виходити на зв'язок. Інший би забив, подумав, що йому статус не дозволяє за студентом бігати.

Але не Богдан.

Йому здавалося, що він, як міг, довів, що сприймав Мирослава серйозно. Нехай їхні стосунки і почалися спонтанно, нехай Богдан вішав на них ярлик «тимчасових», зараз вони обоє відчували себе залежними. Єдине, що просив Богдан у відповідь, так це відвертість.

Іронія в тому, що, здається, відвертість була проблемою.

Мирослав сидів на дивані як кошеня, якого загнали в куток, на Богдана не дивився. Він вже одягся і руки тримав у кишенях штанів. Жодного сліду не залишилося від того розкутого хлопця, що кричав під ним п'ять хвилин тому…

Богдан узяв у руки смартфон, щоб подивитися, як справи з Вадимом Білецьким. Він навмисне дав Мирославу можливість почати розповідати. І тихо благав бога, щоб Мирослав цією можливістю скористався, бо Богданові вже набридло витягати з нього все кліщами.

Ну хоч із Білецьким усе гаразд (що погано для самого Білецького), заспокоївся Богдан, перескакуючи з однієї резонансної новини на іншу, нову.

Біля його будинку у передмісті вже зібрався мітинг місцевих активістів із плакатами. І журналісти… Журналісти встигали скрізь побувати, одного репортера навіть побили, не пустивши до порностудії в квартирі на Шкільній, 2А. Богдан поспівчував колезі, але тепла професійна солідарність одразу ж поступилася тріумфу. План працював!

– Я хотів… – подав голос Мирослав одночасно із дзвінком смартфона в руках.

Побачивши ім'я Кіри, Богдан сказав:

– Стривай, секунду, малий.

І прийняв виклик:

– Що в тебе там?

– Дещо з'ясував щодо батьків Мирослава.

Те саме, друге доручення.

– Угу. І що там? — глянувши на Мирослава, Богдан підвівся і відійшов до дальнього вікна. — Я був правий?

— Давай по порядку. Немає жодної інформації про його батька. Але мама… Заяву про реєстрацію до РАГСу подала якась Юлія Фетісова. У графі батько за законом потрібно вказувати ім'я та по-батькові татка новонародженої дитини.

— Так.

– Але записуються відомості зі слів матері. Тобто Фетисова могла збрехати.

— Добре, і яке там ім'я?

— Олександр Миколайович, дитину записали на маму, прізвища немає.

– Ясно.

— Білецького ж звати Вадимом Ернестовичем, так? Ще я пробив маму, вона живе щасливо в Італії, тільки уяви собі, — свиснув Кіра. — Я, звичайно, нікого не засуджую, але в дев'яносто сьомому вона залишила дитину, а в дев’яносто дев'ятому отримала італійське громадянство. Наразі на Фетисову оформлено купу майна, і — вишенька на торті — вона всиновила дитину. Хлопця.

— Як?

— Із дитячого будинку взяла.

Богдан витріщився на машину у дворі, намагаючись перетравити…

Його мозок працював на межі, та все одно не видавав нічого адекватного.

Можливо, Білецький таки був батьком Мирослава, а Юлія Фетісова за своєю чи чужою волею вписала інше ім'я. Чи Білецький не рідня Мирославу, а Юлія думати забула про дитину після того, як потрапила до Італії? Кіра стільки дізнався про нього, але так і не наблизився до розгадки. Більше того, Богдан почував себе набагато гірше зараз, коли Мирослав сидів за два метри від нього, адже хлопець чітко й ясно дав зрозуміти, що Богданові не слід лізти в це. Він чинив як справжній зрадник.

– Можу спробувати зв'язатися з Фетісовою, але тут шанси невеликі.

– Так, я розумію. Дякую, Кіро, ти супер.

– Та годі вже, до зв'язку.

Отже, Олександр Миколайович був записаний батьком Мирослава у свідоцтві.

Таємничий Олександр Миколайович.

Повернувшись до Мирослава, Богдан застиг. Хлопець одночасно випромінював і злість, і каяття. Мабуть, буферних зон між ними не залишилося – правда або чергова брехня, яка заведе їх у глухий кут. Богдан не поспішав, без різких рухів він сів на диван поруч із Мирославом, ніби показуючи, що вони на одному боці. Чи так це було? З’ясують.

– Отже, якщо ти переживав щодо компромату на мене, то у Білецького скоро будуть важливіші турботи, як свою шкуру врятувати, наприклад, – Богдан м'яко торкнувся вилиці Мирослава, а той повернувся і глянув прямо йому в очі. – Якщо справа в моєму браті, повір, я не дозволю йому нашкодити тобі. Ніколи. Але проблема не в цьому, так, малий?

Мирослав смикнувся.

– Білецький має компромат на тебе, не знаю, який…

– Я не продаю наркотики, якщо ти про це, – уточнив Мирослав.

Богдан тільки плечима знизав:

– Бачу, Кіра тобі про це розказав. Так, визнаю, я так думав. Знаєш, чому? Бо в мене вже мозок закипає, Мирослав! Ну що ти такого міг зробити чи не знаю, не зробити, що Білецький буквально керує твоїм життям через це? В чому проблема?

– Я нічого не зробив, годі вже про мене так думати, гаразд?

Богдан замовк. Він не збирався наполягати, ніби Мирослав у чомусь винен; не вірив він, тому й шукав відповідь в батьках Мирослава, у чомусь, що не торкалося його самого.

– Білецький твій батько? – спитав Богдан, аби побачити реакцію Мирослава. По ній він міг багато прочитати.

І прочитав.

Бо Мирослав глянув на нього великими очима і вигукнув: «Ні!»

– Але твоя таємниця – ім'я батька? – схилився до нього Богдан. – Хто він, чому ти боїшся цього? Скажи мені, будь-ласка. Поділися. Не може ж бути твоїм батьком якийсь… Трясця, глава всесвітньої мафії? – посміхнувся він.

Мирослав мовчав.

Дивлячись в його великі темні очі, Богдан перепитав:

– Він же не може бути мафіозі?