Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

— Але інспекція після наради!

— Інспекція, — цідить він, — посидить до завтра. За мій рахунок.

— Ти не злишся на мене більше? — не витримую. Ненавиджу сваритися.

Губами притискається, а потім акуратно впирається чолом у моє перенісся.

— Потім скажу. Коли все дізнаюся. Я зрозумів, що нічого про тебе не знаю. Ти чула, що сказав я? Я тобі не хлопчина якийсь.

— А хто? — шепочу.

— А то. От розкажеш, то й дізнаємося.

Якось витримую цей удар. Серце впору вченим вивчати. Новий елемент із таблиці Менделєєва.

Думала, він хоч скаже "хлопець твій" або "мужик твій".

Навіщо тоді дивиться очима такими завжди? Ніби ми з ним пов'язані міцніше нікуди.

Ех, вразлива я. І з оптимізмом завжди був перебір.

— Погнали на нараду бісову, а потім телефон тобі купляти.

Я невпевнено посміхаюся, залазячи в Куллінан. Сумно, але що я можу вдіяти? Кулаков, напевно, ні з ким стосунків не заводить. Він несподівано пристрасний... у особистих відносинах. Може, як волоцюга бігає від жінки до жінки: швидко розпалюється, швидко згасає.

Васильків здається таким кумедним, якщо виглядаєш з його масивної помпезної тачки. Я розглядаю все, як уперше. Васі подобається спостерігати за моїми веселощами.

Але потім він завертає до Готелю, а не до Будинку Культури. У мене така паніка починається, страх хвилею до горла підкочує, що все летить під три чорти.

— Я забіжу документи... Що таке?

— Добре. Тільки недовго.

— Ні, не добре, — вдаряє він по керму. — Ти негайно відповіси. Я не сліпий!

Кулаком немов молотом заряджає. Кермо міцне, добротне, а от моє серце тріщинами розповзається.

— Спогад поганий, — кажу, задихаючись потроху, — дуже поганий. Рознервувалася.

Мої двері він відчиняє в крижаному сказі.

— Ходімо, свіжим повітрям подихаєш.

Виходжу з машини, уповільнені рухи мене саму дратують. Дивлюся навколо: звичайний день, звичайні люди, кольори... такі яскраві.

Загродський уже поїхав. Заспокоюю себе, повторюю подумки, як заклинання.

— Я пройдуся трохи з тобою, а потім повернуся, — сміливо кажу Васі, хоча всередині все калатається. Кулак уперто вкарбовує ключ від машини мені у долоню.

Пліч-о-пліч перетинаємо парковку і прогулянковим кроком завертаємо до Готелю. Дякувати богу, на ґанку Єгор з'являється, а отже, тепер з'явився шанс відволіктися на розмову з ним.

Але щось не так.

Єгор понуріший за хмару.

Згадую, що мого синця він ще не бачив.

А ще згадую... Єгор — це єдина людина у Василькові, хто знає, як мене хотіли видати заміж за Загродського.

Тому що він особисто з ним знайомий.

І він точно знає, що Загродський мене бив.

Ні, з ним точно ніяких розмов!

— Давай з іншого боку прогуляємося, — мало не під руку Васю беру і повертаю.

Музикант помічає нас і тепер рухається цілеспрямовано.

Його намір перехопити нас досить очевидний, щоб Кулак пригальмував, оцінюючи шанси наближення Єгора.

Однокурсник переводить погляд із Кулака на мене, коли підходить. На синці довго прищуром затримується.

— Я бачив його. Він уже поїхав, — невдоволено каже Єгор.

У мене все руйнується всередині.

Шок від того, що Єгор розцінив ситуацію правильно... так одразу. Шок, що тепер Вася дізнається. Так швидко.

Я поїду сьогодні звідси. Відчуваю, як серце, що перетворилося на чавунне, вже розривається болем, а тіло... воно немов марним стало. Навіщо мені воно? Але найгірше ще попереду.

Промені сонця здаються фантастично яскравими, ніби я вперше в житті на вулицю вийшла.

— Кого? — миттєво реагує Вася.

Погляд Єгора повторює траєкторію: з Кулака на мене.

— Алісо, можна з тобою хвилину переговорити? — але він дивиться на чоловіка насторожено.

— Звісно!

Ми відходимо вбік. Кулак спочатку за інерцією рипається за мною, але обриває рух.

Він не зводить важкого, застиглого підозрою, погляду з мене. Залишається завмерлим на тому самому місці.

— Це що, синець від нього? — гнівно запитує Єгор. — Що він тут робить?

— Можна я попрошу тебе, — кажу і благально піднімаю очі. — Будь ласка, не кажи Кулакову. Ти ж знаєш, хто такий Загродський. І я не зможу... просто не зможу, якщо він дізнається.

— А ти хто такий Кулаков, знаєш? — він щиро шокований. — Алісо, ви ж разом? Та неважливо, Кулаков і так усе зробить. Почекай... це виходить, ти з синцем... А він не знає взагалі?

— Єгоре, — нервово ковтаючи, намагаюся пояснити йому, — це складно все вийшло. Мені складно дуже, розумієш?

Він змінює позу, по стегнах себе вдаряючи, в очах — співчуття. Сумбурно погладжує мене по плечу.

— Хай йому грець, Алісо, я знаю, що в поліцію марно дзвонити, і твоє сімейство — виродки, але... Це ж пиздець! — Він змахує руками. — Так нехай Кулаков із ним розбереться! Він по заслугах нарешті отримає. Той же його розтрощить.

І музикант дивиться в бік Кулака. Який не помітити це не зможе.

— Я прошу тебе, — починаю більш задихатися і плутатися, бо контроль над ситуацією випаровується зі швидкістю світла, — це Васі не стосується. Я не хочу... ти розумієш, я не можу, щоб він дізнався. І будь-хто взагалі навколо. І не забувай, прохаю тебе, ким є Загродський...

Я зриваюся, і на Кулака теж дивлюся. Він напружено спостерігає за нашою бесідою. Кожен шерех відстежує. Усе сканує, на атоми розкидає.

Веретено брехні стає нестерпно важким.

— Ні, — хитає головою Єгор. — Вибач, але ні. Він ще, виходить, сюди приперся.

Я роздратовано поводжу плечима, і, по обличчю руками ковзаючи, намагаюся не зачіпати вилицю. Ледве на ногах утримуюся, коли Єгор обходить мене.

Злякано і винувато дивлюся на Васю. Усе скінчено. Усе випливе назовні.

Намагаюся очима йому сказати. Щось. Але я сама не розумію що саме.

Він явно намагається оцінити обстановку. Зазвичай Вася хмуриться, як спосіб подолати збентеження. Але зараз вираз на його обличчі настільки напружений, що будь-які експресії відсутні.