Читати книгу - "Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Емілія
Весь день я готувалась до зустрічі, на яку чекала дуже довго.
Можливо я була не дуже хорошою людиною, але я завжди старалась бути хорошою донькою для своїх батьків. Я постійно думаю про щось... Про майбутнє, про те що відбувається зараз... Особливо про минуле... Те, що руйнує все... Та, я намагаюся з цим боротись, ці думки не на часі. Тепер.
Тому, сьогодні справді дуже важливий день. Я чекала на нього довго. Сьогодні, я нарешті зустрінусь з батьками, минуло багато часу з останньої зустрічі... Важкої зустрічі. Вони витягли мене з тієї прірви, у яку я була загнана. Вони повернули мені крила. І тепер хочуть переконатись, що зі мною і досі все добре.
Мама єдина хто справді могла розділити мою біль... Адже колись теж пережила подібне, хоча я про це стараюсь і не розповідати. Вона тримала за руку, підтримувала та постійно говорила.
Поки я старалась хоч трохи привезти місце свого проживання до ладу (адже гніздечком чи хоча б дійсно своїм будиночком цю квартиру важко назвати, настільки чужа вона мені), почула стукіт у двері. Радість та сум одночасно переповнювали мене. Я знала, що за радісною зустріччю ховається жалість, співчуття та страх... Вони і досі бояться, як і в перший день, що я можу щось зробити собі. Яка нісенітниця. Якби і справді хотіла, то відразу б зробила, але не зараз. Не тоді коли я хоч трішки змогла зцілитись та піднятись.
Підходжу, та з якомога щирою посмішкою відчиняю двері.
— А ось і ми! — за дверима стоять мої нестаріючі батьки. Татко, з букетом улюблених ромашок, та матуся, як завжди з смаколиками.
За довгими обіймами та усмішками я й не помітила як ми опинились в квартирі, і мама вже прямувала до кухні. Я в цей час набрала води у вазу та поставила ромашки. Зараз ця квартира здається такою живою, чи що...
— Доню, ти ж знаєш, що ми просто не могли приїхати до тебе з пустими руками, — говорить тато і починає розгружати величезні пакунки. Овочі, фрукти, ароматна свіжа випічка... Тільки заради цього і варто жити.
— Ну, тату... Я наче не голодаю тут, не потрібно так витрачатись. Так, я знаю, овочі і фрукти це все ти вирощував своїми руками, але навіщо витрачати час. А ти, мамо? Всю ніч певне пекла ці булочки?
Мама з татом заходяться сміхом, і я розумію на скільки все-таки мені пощастило мати їх поруч.
— Тоді, мої любі, зробимо так. Зараз почаюємо, бо я просто не можу втриматись від запаху цієї випічки, а після прогуляємось містом, — пропоную, ставлячи чайник.
— Доню, просто чудова ідея. Мені треба буде купити подарунок для Лесі, сусідки нашої. І ти мені з цим допоможеш, — ох, мама і її постійно подарунки...
Проходить декілька годин перш ніж ми вирушаємо на прогулянку. Осіннє місто таке прекрасне... Тепло зі смаком літа супроводжується легеньким вітерцем. Усі люди кудись постійно поспішають, так і невстигаючи сповна насолодитись тим, що нас оточує... Життя пливе, та ми зовсім не бачимо його за робочою метушнею. Шкода, що я це зрозуміла надто пізно.
Минуло близько трьох годин, і ось ми нарешті купили той клятий подарунок. Чому клятий? Тому що моя матуся не здатна швидко вибрати подарунок для своєї сусідки. Тут ми з нею дуже різні, адже подарунки це не те, з чим я буду довго бавитись. Я вирішила вгостити їх запашною кавою в самому центрі міста. Прекрасна локація, гарна компанія. Що може бути краще?
Денис
За останні два дні я пережив більше стресових ситуацій, аніж за цілий рік.
Шкода, що зранку, коли я обирав місце для сніданку я все ж зупинився на сніданку з тіткою вдома. Це однозначно велика помилка.
— Денисе! Чому я не знаю, що ця нахабна дівчина Емілія знову у місті. Ти хочеш вкрай погубити своє життя чи що? — тітка починає розмову із криків, а я моментально дратуюсь.
— І тобі доброго ранку. З яких пір я повинен тобі звітувати? Он нехай дядько таким займається, — намагаюсь запитати спокійно, але я дуже втомився вже від цих постійних сцен.
— Не треба тут, ти навмисно приховав це. Навіщо?
— Бо вона мій партнер, і я ніколи не звітував перед тобою, і зараз теж не збираюсь.
— Ну, ні, Христинко ти чула це? Твоя дружина сидить поруч, а ти в такому тоні говориш про ту нахальну, злобну дівчину. Вона не варта і слова твого, за те, що ти пережив.
— Досить! Якщо ти забула, то я можу тобі нагадати, що вона не саме придумала те все, а хтось їй допоміг. І ти точно не та, хто буде судити як мене, так і її. Тому ця тема закрита. Дякую за компанію, поснідаю в кафе.
— Чудова ідея, любий. Тільки сумочку візьму, — пищить Христина. Непорозуміння, чорт би її побрав!
— Ні. Я йду сам, а ти прекрасний компаньйон для тітки, розважай її. І так, не забувайте, у мене немає дружини, тому не треба більше називати її так. Це дратує.
Мовчки покидаю будинок. Як же ж я втомився від цих розмов. Втомився від Христини... Хочу спокою, тиші та умиротворення. Давно я цього не відчував. Два роки так точно...
Я ніколи ні з ким не говорив, після розставання з Емілією. Це було надто важко, навіть для мене. Моє життя і так було не надто солодким, але після неї стало ще гірше.
Зустріч з колишньою змусила згадати чому я змінився. Але її слова, про біль, про "до" та "після", про забуття. Я нічого не розумів. Обманутим був я, то чому ж вона каже, що розбита?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер», після закриття браузера.