Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

            «Дара, візьми негайно слухавку!»

            «Лишайся біля батька, зрозуміла?! Я їду по тебе» 

            «Де ти є, бляха?! Дара, я на тебе трекер почеплю! Я тебе назавжди вдома замкну, зрозуміла?!»

Я слухала одне за одним ці повідомлення, слідкуючи за відтінками його голосу та розпізнаючи кожну емоцію, які постійно стрибали від люті до страху і назад.

            «Навіщо тобі телефон, якщо я постійно сам із собою розмовляю?! Мій інфаркт цілком і повністю буде на твоїй совісті!»

            «Дара, якщо з тобою щось станеться – я тебе вб’ю!»

            «Дара, я вже поруч, співаюсь ти повела себе розумно і лишилась з батьком. Я до Сокальського, де його кабінет? Відійди, я сказав! Там…»

– Можемо йти, - почула голос над собою, вимикаючи останнє повідомлення.

Вадим стояв наді мною і обпікав очима, та це був не гнів.

– А кабінет свій подивитись не хочеш? – запитав Макар.

– Анітрохи, іншим разом.

Я підвелась, дозволила обійняти себе за талію і швидкими кроками, намагаючись не відставати, пішла поруч із ним, знову супроводжувана цікавими поглядами співробітників.

– Ми не додому? – з подивом запитала я, коли він вивернув кермо розвертаючись в бік мосту.

– Додому. До того, який ближче.

Ми їхали до його квартири, яка вже була в полі нашого зору. Мовчки привіталися з консьєржем, мовчки піднялися ліфтом, мовчки зайшли в квартиру та скинули верхній одяг і…

– Дара, ніколи так більше не роби, - двері ляснули голосно як постріл.

– Як? Я була на святі свого батька і просто не почула телефон - всього лиш.

– Ніколи не ігноруй навіть найменшу загрозу! Ніяких «тихо тікати», ніколи! Пробач мене за все. Відтепер тобі треба тільки сказати де ти і я буду так швидко, як зможу -  я більше ніколи тебе не підведу. Зрозуміла? Ніколи!

– Ну годі вже, Вадим! Ти і до того не підводив! І взагалі, ситуація не була для мене небезпечною.

– Я цього не знав і ти знати напевне не можеш, - він наближався до мене, а я тихо відступала до стінки. - От же ж паскудник добваний... Не подарую йому того.

– Все, сторінку перегорнуто, забуть.

– З якого б то дива?

– Тому що я так хочу. Мені шкода, що так вийшло, вибач що через Сергія стільки клопоту. 

– Не вибачайся за нього. Просто пообіцяй, що мені більше не доведеться подумки кохану жінку втрачати.

Я вже стояла впритул до стіни, а він спирався на неї руками по обидва боки від мене, не даючи простору зрушити з місця.

– Обіцяю.

І ми збожеволіли. Він цілував мене до болю, знімаючи з мене одяг і я не відставала, чіпляючись за його джинси. До спальні було занадто далеко для нас, ми поспішали одне до одного ніби це вперше, ніби це востаннє. Я не стримувалась – і не могла і не хотіла.

«I'm burning alive»