Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

з дозволу мого погляду, я не лише розпалював його й оволодівав жінкою, якою володів він, але й проникав у нього своєю силою, я проникав у цього самця, робив його моїм підором, примушуючи вити від насолоди в обіймах мого погляду, хоча й він думав, що його задоволення походило від іншого, я карав свого господаря, перетворюючи його на приниженого, моя зневага росла й потворила його, дон Херонімо більше не міг не бути підором мого погляду, який порочив його, аж доки без мого проникнення він уже не міг відчувати насолоди: що завгодно, Умберто, все, чого забажаєш, тільки завжди будь поруч. Уночі, самотній у своєму ліжку свідка, адже ліжка свідків завжди самотні, я став чути, як Пета Понсе блукає зовні моєї кімнати, як вона кашляє і прочищає горло, кроки її нечутні, як і кроки старих у цьому будинку, я бачив, як вона стежить за мною з-за дерева чи дверей, з напівпричиненого вікна, в очікуванні, що я прийду, але я ніколи не прийду, я не бажаю повторювати цю сцену, її не існувало, то було лише нічне жахіття, що зачинає потвор, й воно продовжує бути ним, адже Пета й далі тиняється домом, не розумію, як вона здогадалася, що я тут, мабуть, Даміана їй сказала, але я не певен, чи знає вона Даміану, і чи Даміана знає, хто я такий, звісно, Даміана відома своєю любов’ю до вулиць, а на вулицях, кажуть, багато чого можна дізнатися, пліткування жіночок на розі, які тримають у сумках хліб чи овочі або чекають на кінець своєї зміни, поголос же шириться з рогу на ріг, звісно, Пета Понсе тепер мене не впізнає, після того як доктор Асула змінив своїми операціями моє обличчя, однак мій погляд, його він мені не змінив, він не вкрав моїх сповнених болю очей, я бережу їх, дон Херонімо не може примусити доктора Асулу мене їх позбавити, бо вони — це єдине, що належить мені.

Але до чого це все, якщо мав народитися Бой? Усе було готове. Херонімо вдалося нарешті висмикнути Інес зі статичного медальйона досконалого подружнього щастя — своєю галантною рукою він веде її до усталених приписів наступного медальйона, в якому вони фігуруватимуть як батьки. Тим часом ми з Петою, фантастичні істоти, гротескні потвори, виконуємо нашу місію з підтримки симетрії ззовні цього нового медальйона, ніби пара пишних геральдичних тварин.

Але коли Херонімо нарешті привідкрив завіси колиски, щоб побачити свого довгоочікуваного нащадка, він хотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зяє бридкою борозною, у якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів, то було змішання, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба.

14

Дон Херонімо де Аскойтіа наказав прибрати з будинків Ринконади всі меблі, килими, книжки і картини, які б натякали на зовнішній світ, щоб нічого не викликало в його сина бажання пізнати те, що йому ніколи не доведеться пізнати. Крім того, він наказав замурувати всі двері й вікна, які виходили назовні, за винятком одних дверей, ключ від яких він зберіг для себе. Маєток перетворився на порожню запечатану шкаралупу, що складалася з низки безлюдних приміщень, із коридорів і пасажів, обрамлених мурами, з яких можна було дістатися лише внутрішніх двориків, де він наказав позрубувати класичні апельсинові дерева, бугенвілії, гортензії, лілеї, висаджені в рядок, і натомість висадити чагарники, підстрижені в чітких геометричних формах, які би приховували їхню природну буйність. Він наказав зруйнувати скупчені біля шляхетного крила кімнати — хай буде знищений цей огидний лабіринт із глини, із галерей, коридорів, двориків і льохів, потрібно було розтріпати ці тканини і з’єднання саману, розв’язати вузли, які повиростали з роками, сковуючи й принижуючи чистоту чотирьох подвір’їв, призначених його сину. Щоб розмістити прислугу Боя, було побудовано кілька павільйонів у парку, про який він ніколи не дізнається. Він наказав зрубати всі дерева, крони яких можна було розгледіти з глибини будинку. Також він розпорядився, щоб останнє внутрішнє подвір’я, там де був ставок, закрили величезним нездоланним муром, а навпроти цього квадратного ставка він звів Діану — мисливицю із сірого каменю, вирізьблену згідно з його вимогами, — горбату, з акромегалічною щелепою, кривими ногами, із сагайдаком на горбі й молодим місяцем на зморшкуватому лобі. Решту подвір’їв він прикрасив іншими кам’яними потворами: оголеного Аполлона вирізьбили в горбатому тілі з майбутніми рисами обличчя Боя-підлітка: гаргулячі ніс і нижня щелепа, асиметричні вуха, заяча губа, непропорційні руки й велетенський член, який ще з пелюшок викликав захоплені ахи й охи в медсестер. Зростаючи, Бой мав упізнавати свою досконалість у фігурі цього Аполлона, а свої сексуальні інстинкти, щойно вони в нього прокинуться, спрямовувати на фігуру Діани-мисливиці чи Венери, вкритої віспинами й обдарованої фантастичного розміру попсованим целюлітом задом, яка грайливо пострибувала в оброслому плющем гроті.

Дон Херонімо подбав про всі ці деталі, бо все, що б оточувало Боя, не мало бути негарним, нікчемним чи посполитим. Негарність — це одне. Але зовсім інше — це потворність, що за своїм масштабом нагадує красу, але цілком вивернуту назовні, а отже цим заслуговує на такі самі привілеї. Потворність була єдиним, що дон Херонімо де Аскойтіа збирався запропонувати синові.

Він наказав своєму секретареві, щоб той обнишпорив міста, села, хутори, порти, шахти в пошуках мешканців, які були б гідними того, щоб оселитися у світі Боя. Спочатку знайти їх було важко, адже потвори схильні ховатися, усамітнюючи ганебність своєї долі в мерзенних схованках. Утім, Умберто Пеньялоса швидко став експертом із потвор. В одному з монастирів провінції він, до прикладу, знайшов брата, який мав слабку віру, проте гострий розум, а ще вражаючої величини горб. Він кілька разів приходив до нього, спокушаючи щедрою платнею й життям, якому він міг надати будь-якої форми, у світі, де потворність буде не аномалією, а нормою. Брат Матео втік із монастиря, де стільки років ховав свій страх за шатами побожності. У будинках розпусти, на ярмарках, у цирках в бідних районах Умберто наймав найрізноманітніших карликів — із велетенськими головами, зі зморшкуватими, ніби в постарілих ляльок, обличчями, коротконогих, жадібних, гордих, розумних, писклявоголосих. Він знайшов міс Доллі, знамениту найтовстішу на світі жінку, почварну ожирілу пані, яка ходила перевальцем і красувалася в бікіні з блискітками, танцюючи на тирсі циркового манежу разом із Ларрі, її чоловіком, клоуном із довжелезними руками й ногами й малюсінькою, ніби в булавки, головою, яка хиталася на тонкій