Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Він кохає її. Вони кохають одне одного! Нола прошепотіла:

— Забудьмо про це. Обніміть мене міцніше… Ви такий чудовий, такий гарний, такий витончений.

— Не можу, Ноло.

— Чому? Якби ви справді вважали мене гарною, то не відштовхували б!

— Я вважаю тебе дуже гарною. Але ти ще дівча.

— Я не дівча!

— Ноло… Нам не можна бути разом.

— Чому ви такий жорстокий до мене? Не хочу з вами більше розмовляти, ніколи!

— Ноло, я…

— Ідіть звідси негайно! Ідіть, не говоріть зі мною. Не розмовляйте зі мною більше, бо я скажу, що ви збоченець. Ідіть до своєї любки! Це вона мені сказала, що ви разом. Я все знаю! Все знаю, Гаррі, я вас ненавиджу! Геть! Геть!

Вона відіпхнула його, помчала вниз і кинулася з кінотеатру. Гаррі понуро поплентався до зали. В дверях він зіткнувся з отцем Келлерґаном.

— Добридень, Гаррі.

— Панотче!

— Я шукаю свою доньку, ви не бачили її? Доручив їй зайняти місця, а вона щезла.

— Я… Здається, вона щойно пішла звідси.

— Пішла? Та як це? Фільм от-от розпочнеться.

Після кіно вони подалися до Монберрі поїсти піци. На зворотному шляху Дженні аж сяяла: чудовий вечір! Їй хотілося бути поруч із цим чоловіком кожен вечір, усе життя.

— Гаррі, не вези мене відразу додому, — попросила вона. — Все було так гарно… Мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався. Ми можемо піти до берега.

— До берега? Чому до берега?

— Бо це так романтично! Зупинися біля Ґранд-біч, там ніколи нікого нема. Ми можемо фліртувати, мов студенти, лежачи на капоті. Дивитися на зорі й тішитися темрявою. Прошу тебе…

Він хотів було відмовитися, та вона наполягала. Тоді він запропонував не на берег, а до лісу: берег належав Нолі. Він зупинився біля Сайд-Крік-лейну і, щойно вимкнув двигун, Дженні накинулася на нього і, не питаючи згоди, міцно вп’ялася в уста. Вона тримала його за голову і душила язиком. Її руки обмацували його тіло, вона огидно стогнала. В салоні було темно; вона залізла на нього, і він відчував, як її тверді пипки впираються в його тіло. Дженні була розкішна жінка, з неї вийшла б ідеальна дружина, вона тільки того й хотіла. Він одружився би з нею, не вагаючись, хоч узавтра: така дівчина — мрія багатьох чоловіків. Та в його серці не було для неї місця, його цілком заповнили чотири літери: Н-О-Л-А.

— Гаррі, — прошепотіла Дженні, — ти чоловік, якого я чекала все життя.

— Дякую.

— Тобі добре зі мною?

Він промовчав, тільки делікатно відхилився.

— Дженні, нам пора повертатися. Я й не помітив, що вже так пізно.

Авто рушило в бік Аврори.

Він висадив Дженні коло хати, не помітивши, що вона плаче. Чому він не відповів? Він не кохає її? Чому вона почувається такою самотньою? Адже їй небагато треба: все, про що вона мріє, це щоб знайшовся добрий хлопчина, який кохав би її, захищав, дарував квіти вряди-годи і водив вечеряти. Нехай навіть гот-догами частував, якщо небагатий. Просто задля задоволення піти кудись разом. Насправді їй не потрібен Голлівуд, якщо знайдеться чоловік, якого вона кохатиме і який кохатиме її. Вона стояла під маркізою і дивилася вслід чорному «шевроле», аж поки він сховався у пітьмі, а потім заридала, затуливши обличчя долонями, щоб не почули батьки. Надто ж матінка. Не хотілося нічого їй розповідати. До хати вона піде, аж коли на другому поверсі погасне світло.

Раптом Дженні почула, що десь загуркотів двигун; звела голову, сподіваючись, що це повернувся Гаррі, що він зараз обніме її й утішить. Але ні: біля будинку спинилося поліційне авто. Вона пізнала Тревіса Довна — він патрулював на вулицях і випадково опинився коло будинку Квіннів.

— Дженні, все гаразд? — запитав він крізь відчинене вікно автівки.

Вона стенула плечима. Тревіс вимкнув двигун і відчинив дверцята, але перш ніж вийти, витяг із кишені аркуш паперу, і квапливо перечитав написаний текст:

Я: Вітаю, Дженні, як справи?

Вона: Привіт, Тревісе! Що нового?

Я: Я тут випадково проїздив. Ти пречудова. Ти така гарна. Маєш гарний вигляд. Я ось що подумав: у тебе є кавалер для літнього балу? А то ми могли б піти удвох.

— ІМПРОВІЗУВАТИ —

Запропонувати їй прогулятися і/або молочний коктейль.

Він піднявся на ґанок і сів коло неї.

— Що сталося? — занепокоєно запитав він.

— Нічого, — відказала Дженні, втираючи сльози.

— Та ні, не нічого. Ти ж плачеш, я бачу.

— Мене скривдив один чоловік.

— Що? Хто це? Скажи мені хто! Мені ти можеш усе казати… Я розправлюся з ним, ось побачиш!

Вона сумно всміхнулася і схилила голову йому на плече.

— Не має значення. Але дякую, Тревісе, ти хороший хлопчина. Добре, що ти поруч.

Він набрався хоробрості і підбадьорливо обняв її за плечі.

— Знаєш, — провадила Дженні, — я отримала лист від Емілії Каннінгем, отої, що навчалася з нами в школі. Вона тепер мешкає в Нью-Йорку. Знайшла хорошу роботу, вагітна першою дитиною. Часом я розумію, що всі виїхали звідси. Всі, крім мене. І тебе. А, власне, чому ми лишилися в Аврорі, Тревісе?

— Хтозна… Дивлячись хто.

— Ось ти, наприклад, чому лишився?

— Я хотів бути поруч із людиною, яку дуже кохаю.

— А хто це? Я її знаю?

— Авжеж, знаєш. Чуєш, Дженні, я оце хотів… Хотів запитати… Словом, якщо ти… Ну, з приводу…

Він стиснув у кишені аркушик і спробував заспокоїтися: треба було запропонувати, щоб вона пішла з ним на той бал. Це ж так просто. Але цієї миті двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Тамара