Читати книгу - "На краю ненависті, Уляна Пас"

- Скучила, крихітко? - Ян зупиняється поряд, але не робить жодних спроб вдертися у мій особистий простір.

Навколо багато людей, і працівники редакції якраз розходяться по домівках. Добре, що Ян розуміє мене і тримає дистанцію. Поки не розберуся з Альбіною, варто тримати наші стосунки у секреті. 

- Я у передчутті, - широко усміхаюся. 

- Може, варто залишити байк тут? Я хочу тебе поряд, - його погляд блукає моїм обличчям, і серце пришвидшує своє биття. Мені також кортить залишитися із Золотовим у тісному салоні автомобіля, але залишати напризволяще свого залізного друга рука не підніметься. 

- Давай ти вперед, а я за тобою, - сідаю на байк і під прямим поглядом Яна заводжу двигун. 

Він лише хмикає, наче такої відповіді і чекав. Поки сідає у машину, я встигаю одягнути шолом. 

Як зовсім скоро виявилося, їхали ми не в ресторан. Коли покинули межі міста, я навіть розгубилася. Та цікавість все одно гнала мене вперед. І зовсім скоро я зрозуміла, який сюрприз підготував для мене Ян. 

Його автомобіль з'їхав на узбіччя дороги, і мені довелося зробити те ж саме. Навколо були лише поля і рівна місцевість. Знявши шолом, я зачаровано роздивлялась вертоліт, що стояв посеред поля, і, швидше за все, чекав саме на нас. 

- Як тобі? - я так захопилася розгляданням, що не одразу помітила наближення Золотова. Він широко усміхався і, схоже, розумів, що з сюрпризом вгадав.

- Ми полетимо на цьому? - із захватом запитала й нарешті злізла з байка. - Справді?

Ян лише кивнув, а я не втрималася і кинулася йому на шию. Він сміявся, а я, наче божевільна, покривала поцілунками кожен міліметр його обличчя. 

- Ти неймовірний, справді! Мені ще ніхто не робив таких подарунків! - захопливо вигукнула і, міцніше прихопивши його руку, першою потягнула в бік вертольота. 

Наступні кілька хвилин нам пояснювали, як варто поводитись на борту, одягнули навушники з мікрофонами та нарешті дозволили розміститися всередині. 

Мені часто доводилося літати літаками, тому висоти я зовсім не боюся. Тому, коли вертоліт почав набирати висоту, завмерла в очікуванні шаленого кайфу. Напевно, Ян спеціально обрав сутінки для нашого польоту. Сонце повільно ховається за горизонт, і багряне небо робить наш політ схожим на казку. 

Не втримавшись, роблю кілька фото, а тоді повертаюся до Яна і фотографую ще і його. Мені зовсім не заважає шум у вухах, і таке враження, що всі проблеми залишилися десь там, далеко внизу. 

- Мені подобається бачити тебе такою щасливою, - голос Яна чутно в навушниках, і я одразу ж повертаюся у його бік. Відкладаю фотоапарат й обережно беру його руки у свої. 

- А я і не знала, що ти такий романтик, Яне, - дивлюся йому в очі і відчуваю, що між нами вкотре щось змінилося. Це схоже на ходьбу по сходинках. З кожним кроком вгору ми відкриваємося одне одному все більше і більше. 

- А я і сам не знав, - він усміхається, а погляд зупиняється на моїх устах. - Та поряд з тобою мені хочеться робити щось таке. Особливі речі для особливої дівчини.

За поцілунком тягнемося одночасно. Просто частка секунди - і я належу йому повністю. Схоже, я все ж таки закохалась у цього чоловіка. Раніше не відчувала нічого подібного, і це так бентежно.

Ну хіба заради таких відчуттів не варто боротися з власною сестрою? Хоча я дуже сподіваюся, що до боротьби все ж таки не дійде.

- Крихітко, я не хочу більше тебе відпускати, - поміж поцілунків шепоче. - Давай одразу до мене.

- Просто на вертольоті? - жартую.

- Якщо хочеш. Поряд зі мною ти завжди літатимеш, маленька.

Боже мій! Ну чому мені так приємно?. Усмішка від вуха до вуха і відчуття безмежного щастя всередині. 

Поки нас опускають на землю, я обмірковую пропозицію Яна поїхати до нього. Чи варто так поспішати, адже з Альбіною я так і не поговорила? Але зараз у мене таке щастя всередині, що відмовити я просто не можу.

Ян допомагає мені покинути вертоліт, і, тримаючись за руки, ми повертаємося на дорогу. Мовчання між нами зовсім не напружує, але я знаю, що Ян чекає на мою відповідь. 

- То що ти вирішила? Я не наполягаю, але… 

- Поїхали до тебе! - перебиваю Золотова і помічаю, як його погляд миттєво загоряється знайомим теплом. 

- Маленька, я можу почекати, справді. Не хочу, щоб ти думала, що мені потрібен від тебе лише секс. Мені ти потрібна, уся…

- Я знаю, - усміхаюся і знову цілую. Коротко, але так чуттєво. Думаю, що тепер він має зрозуміти, що я усе для себе вирішила. - Поїхали, Золотов!