Читати книгу - "Гра янгола"

сидить, і сказав собі, що мені немає до того діла. Я вже хотів був зачинити вікно й повернутися до свого письмового стола, коли побачив, що вона не сама. Дві постаті повільно наближалися до неї, можливо, занадто повільно, від кінця вулиці. Я зітхнув, побажавши, щоб ті постаті пішли геть. Але вони не пішли геть. Одна з них зайшла з протилежного боку, перекривши вихід із провулка. Друга опустилася навколішки перед дівчиною, простягши до неї руку. Дівчина заворушилася. Ще через мить обидві постаті нахилилися над Ізабеллою, і я почув, як вона кричить.

Минуло не менш від хвилини, перш ніж я встиг прибігти туди. Один із чоловіків тримав Ізабеллу за руки, а другий уже задер їй спідницю й, регочучи, просовував руку між її стегнами, приставивши їй ніж до горла. Три цівки крові витікали з порізу. Вираз жаху спотворив обличчя дівчини. Я озирнувся навколо. Два ящики зі сміттям і купа кругляків із бруківки та будівельних матеріалів під стіною. Я схопив щось схоже на металевий лом, твердий і важкий, завдовжки з півметра. Першим помітив мою присутність той, що тримав ніж. Я ступив крок уперед, вимахуючи ломом. Його погляд ковзнув від лома до моїх очей, і я побачив, що посмішка зійшла з його обличчя. Другий обернувся й побачив, що я наближаюся до нього із занесеним угору ломом. Мені досить було зробити знак головою, щоб він випустив Ізабеллу й сховався за товариша.

– Ходімо звідси, – промурмотів він.

Другий не звернув уваги на його слова. Він дивився на мене лютим поглядом, тримаючи в руці ніж.

– А тобі хто дав свічку на цьому похороні, сучий ти сину?

Я взяв Ізабеллу за руку й допоміг їй зіп’ястися на ноги, не відводячи погляду від чоловіка з ножем у руках. Дістав із кишені ключі й подав їй.

– Біжи в дім, – звелів я. – Роби те, що я тобі кажу.

Ізабелла на мить завагалася, але потім я почув, як її кроки віддаляються в напрямку вулиці Фласадерс. Суб’єкт із ножем побачив, що вона пішла, і люта посмішка скривила йому губи.

– Зараз я тебе підколю, паскудо.

Я не сумнівався в його спроможності та бажанні виконати свою погрозу, але щось у його погляді дало мені підстави думати, що мій супротивник не був божевільним, і, якщо він досі її не виконав, то лише тому, що намагався вгадати, скільки важить металевий лом у моїй руці, а передусім – чи знайду я в собі силу та мужність і чи встигну скористатися ним, щоб проломити йому череп, перш ніж він дістане до мене лезом ножа.

– Ану, спробуй, – заохотив його я.

Суб’єкт із ножем дивився на мене протягом кількох секунд, а тоді засміявся. Хлопець, який був із ним, зітхнув із полегкістю. Перший заховав ніж і плюнув мені під ноги. Обернувся й пішов у темряву, з якої вийшов. Товариш потрюхикав за ним, наче вірний пес.

Ізабелла сиділа на внутрішньому сходовому майданчику усередині будинку з вежею. Вона тремтіла, тримаючи ключі обома руками. Коли я увійшов, вона рвучко підхопилася на ноги.

– Хочеш, я покличу лікаря?

Вона заперечливо похитала головою.

– Ти певна?

– Вони не встигли мені нічого зробити, – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

– Я в цьому не переконаний.

– Вони не зробили мені нічого, гаразд? – запротестувала вона.

– Ну, гаразд, – погодився я.

Я хотів підтримати її під руку, коли ми йшли сходами вгору, але вона уникала мого доторку.

Коли ми увійшли на поверх, я відвів її до ванної й увімкнув світло.

– Ти маєш якийсь чистий одяг, щоб переодягтися?

Ізабелла показала мені на сумку, яку принесла із собою, і кивнула головою.

– То помийся, а я тим часом щось приготую на вечерю.

– Невже після цього вам хочеться їсти?

– А таки хочеться.

Ізабелла вкусила себе за нижню губу.

– Мені, власне…

– Поговоримо потім, – сказав я.

Я зачинив двері до ванної й зачекав, поки почую, як потече вода. Потім пішов у кухню й поставив воду грітися. Знайшов трохи рису, шматок свинини й трохи зелені з тих продуктів, які Ізабелла принесла вчора. Зготував із цього якусь страву й майже півгодини чекав, коли дівчина вийде з ванної, випивши за цей час майже півпляшки вина. Я чув, як вона гірко плаче за стіною. Коли Ізабелла нарешті з’явилася у дверях кухні, очі в неї були червоні й вона здавалася схожою на малу дівчинку більше, аніж будь-коли.

– Мені, мабуть, перехотілося їсти, – сказала вона.

– Сідай і їж.

Ми сиділи за маленьким столом у центрі кухні. Ізабелла з певною підозрою подивилася на рис зі шматочками м’яса, який я поклав їй на тарілку.

– Їж, – наказав я.

Вона набрала першу ложку й піднесла її до губ.

– Смачно, – сказала вона.

Я налив їй півсклянки вина й наповнив решту водою.

– Батько не дозволяє мені пити вино.

– Я не твій батько.

Ми вечеряли мовчки, обмінюючись поглядами. Ізабелла з’їла все, що було на тарілці, і шматок хліба, який я їй відрізав. Вона боязко всміхалася. Проте я розумів, що страх досі не покинув її. Після вечері я відвів дівчину до її спальні й увімкнув там світло.

– Спробуй трохи відпочити, – сказав я. – Якщо тобі чогось буде треба, постукай у стіну. Я спатиму в сусідній кімнаті.

Ізабелла кивнула головою.

– Я вже чула, як ви хропіли вчора вночі.

– Я не хроплю.

– Мабуть, то шуміла вода в трубах. А може, тут живе якийсь сусід, що тримає ведмедя.

– Ще одне слово – і ти повернешся на вулицю.

Ізабелла всміхнулася й кивнула головою.

– Дякую, – прошепотіла вона. – Не зачиняйте двері. Залиште їх трохи прочиненими.

– На добраніч, – сказав я, вимкнувши світло й полишивши Ізабеллу в темряві.

Згодом, коли роздягався у своїй спальні, я помітив у себе на щоці якусь темну пляму, наче чорну сльозу. Підійшов до дзеркала й стер її пальцями. То була засохла кров. Лише тоді відчув, що я геть виснажений і все тіло мені болить.

10

Наступного ранку, ще до того як Ізабелла прокинулася, я підійшов до крамниці колоніальних товарів на вулиці Міральєрс, якою володіла її родина. Ще тільки почало розвиднятися, і ґрати крамниці були підняті лише наполовину. Я протиснувся всередину й зустрів двійко продавців, які викладали на прилавок ящики з чаєм та інші товари.

– У нас зачинено, – сказав один із них.

– То байдуже. Покличте, будь ласка, хазяїна.

Чекаючи, я розважався тим, що роздивлявся родинний заклад невдячної спадкоємиці Ізабелли, яка у своїй незбагненній невинності захотіла поміняти розкішне життя в царстві комерції на злиденне животіння літератора. Крамниця