Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Що це за острів такий? — тепер уже із зацікавленням запитала Юрія.

— Цей острів знаходиться біля межі Лежевського та Яровитського князівств, біля самого узбережжя західного берега Континенту. Столиця людей творчості. Всі митці зі всього Континенту на старість чи навчання, з'їжджаються туди, — промовила Люцетта. — І я якраз переправилася з острова на Континент, як на небі з'явилися зелені спалахи від Великого Лісу. Так ще й по дурості обрала не ту дорогу, через що довелося йти землями Яровитського князівства. І там було стільки різних потвор, мертвих людей. Навіть вночі не завжди вдавалося поспати, щось постійно літало наді мною. Я іноді приставала до солдатів, чи просто мандрівників. І коли ми лягали спати, залишаючи вартових, то на ранок знаходили мерців, а іноді люди просто зникали.

Поки ельфійка лила сльози, я, завдяки її розповіді, пригадала те, як ми переживали те ж саме. Не те що б я це забула, але тепер ці спогади були особливо сильними. Яровитське князівство було поруч з Ладомирським, одночасно межуючи з Забродою та океаном. Поглянувши на обличчя Ігоря та Юрії, я зрозуміла, що і в них перед очима теж промайнули не найкращі спогади. Ми, мовчки, лише переглянувшись, прийняли рішення:

— Добре, будеш з нами, — промовила Юрія. 

— Справді? Дякую! — звеселіла ельфійка. — А як вас звуть? 

— Не твоє діло, — відповіла Юрія, після чого обличчя Люцетти знову перемінилося. 

Вже за пів години ми були в дорозі, і тепер нас було п'ятеро. Хоча Юрія і погодилася взяти Люцетту з собою, але однаково по ній було видно, що довговуха її бісила. І що на рахунок довговухості: так і незрозуміла, чому їх так називають, адже вуха в них загострені, але аж ніяк не довгі, хіба що трішки. 

Але все ж вона була дуже гарною, ця Люцетта. Мабуть, саме тому Юрія весь час тримала свого коня між нею та Ігорем, щоб не підпускати ближче. Було видно, що ельфійка хотіла з кимось порозмовляти, і Юрія не бажала, щоб це був Ігор чи вона сама.

З часом погляд Люцетти перейшов на мене та Деяна, але спробувати заговорити з нами вона так і не наважилася. Вочевидь, ми не виглядали дружньо. Та так навіть краще, адже просто мовчки їхати поруч з Деяном мені здавалося кращим, ніж розмова з ледь знайомою жінкою.

Дорога була спокійною, якщо не враховувати постійні зустрічі з солдатами та незначне похолодання. Ефект від того теплого вітру із Заброди почав слабнути. Поки що це відчувалося як пізнє літо, але частково впевнена, що скоро стане як восени. Якщо Заброда знову не постарається, звісно ж.

Десь під обід я почула мелодію, що доносилася з-за спини. Люцетта трішки відстала від нас та дістала свою ангеліку. Мелодія була гарною, але сумною. Насправді мене це навіть зацікавило, і я все ж вирішила трішки з нею порозмовляти, теж приструнивши коня, щоб зрівнятися з нею.

— Як добре ти вмієш користуватися своїм мечем? — промовила я перше, що спало на думку. 

— Взагалі не вмію, — відповіла вона та припинила бриньчати струнами ангеліки. — Це не мій меч. Його мені подарували. 

— Подарували меча, але не навчили користуватися? — здивувалася я. 

— Це був передсмертний подарунок. Солдат Яровитського князівства, що захистив мене ціною свого життя, сказав взяти меча, щоб мати бодай якісь шанси вижити, — після цих слів на її обличчі не було сліз, мабуть, їх просто не лишилося. 

— Що тоді на вас напало? 

— Це було… щось схоже на вовка, але без шерсті та з головою схожою на людську. Ніколи не забуду його погляд, — промовила вона прикривши долонею рота, ледь стримуючи страх. — Іноді мені здається, що воно переслідує мене, сниться мені. 

— Зрозуміло, — відповіла я спокійно. Може комусь це б здалося жахливим, але я, враховуючи наш досвід, не почула чогось особливого. — До речі, про Великий Ліс: Юрія каже, що ельфійські країни теж мають потерпати від навали монстрів, бо знаходяться поруч з лісом, на сході континенту. 

— Так, я теж про це думала, — відповіла вона. — Але, на жаль, я зараз безсила, і не можу їм допомогти. Та і я там майже не бувала. Народилася та виросла в Євіанні.

— Євіанна це дім для всіх? — запитала я.

— Мабуть, що так. Там живе багато різних народів, лише в Вищому Місті проживають виключно чисті Імперці. Але я так і не зрозуміла, чим вони відрізняються від інших. Мені взагалі складно відрізнити по обличчю імперця від князівця, чи когось із безлічі людських країн.

— І часто ти подорожуєш до того острова? — продовжила я її розпитувати. 

— Вже років тридцять, може трішки менше, — відповіла вона задумавшись та поглянувши на небо. — Раз на декілька років туди подорожую. Ярра прекрасне місце, де живуть цікаві особистості. 

— Тридцять років? — здивувалася я. — А скільки тобі зараз? Виглядаєш не сильно старшою за Деяна, а йому вже двадцять три, чи близько того.

— Сорок п'ять років, — усміхнувшись відповіла вона. — Ельфи живуть довго та майже не старіють. Це наш дар, але в сукупності із розвинутою в деяких країнах работоргівлею — прокляття. Я донька рабині, яку колись викрали та продали в Євіанні. На той момент вона вже була вагітною від мого батька. 

— Работоргівля не заборонена в Імперії?

— Справа на в забороні, а в тому, що злочинний світ там дуже сильний, і не так просто його змусити дотримуватися закону. Під містом є каналізація, під нею катакомби, а ще глибше, кажуть, глибокі печери та місце падіння метеорита чи комети… Я не сильна в цьому, не знаю різниці. Але саме там, в каналізації та катакомбах, є ще одне місто, де закони не діють. За чутками, що я чула в міських тавернах, там справжній лабіринт, де деякі люди все життя проводять, навіть на сонце не показуючись. А ще, знову ж таки, за чутками, там і монстри живуть.