Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- І ви! І гетьмани! І вся ваша, старшина! Виродки в шатах!, - Продовжував галасати монах, - Ви! Тільки тінь перед великим сонцем премудрійшого монарха!
- Якого монарха?!, - Запитала якась жінка з натовпу.
- Русского! Его величества…
- Петра, - Завершив відповідь інший селянин.
- Іменно! І лише його тінь над вами падає! А хто тіні остерігається - той у суті своїй зрадник і гвалтівник держави!
Народ знову переглянувся. Помалу відступав.
***
- Знаєте, пане регенте, - Апостол почав відповідь, - У своїй суті, інколи, чорне - не біле й навпаки. Через хибну тінь, чи надто яскраве сонце, яке йог дає.
- К чему…
- К тому, - Перебиваючи продовжив гетьман, - Що не варто оцінювати не придивившись. Вас засліплує надто яскраве джерело і ви не бачите, що відбувається в тіні. Ви розкидаєтесь своїми словами і зверхністю, поки все навколо у багні. Ви вимушені звернутися до мене, «Не вартого своїх заслуг», зрадника, аби втриматися на своєму, от уже точно, не заслуженому місці під сонцем.
- Нету хуже приспешника Мазепы, - Гнівно ричав Меншиков.
- Немає кращої мені похвали, ніж бути визнаним вартим для такої людини як він.
- Зря мои рекомендации…
- Марно ваше військо чинить свавілля, очікуючи сонячного тепла, тому, що рано чи пізно, пане регенте. Настає зима.
***
Снігопад посилювався, смолоскипи все більше шипіли від потрапляння в них крижаних кусочків води.
- Идите люди!, - Монах різко перейшов на іншу мову, - Освободить город от гнета хлопской власти!
З ніздрів Вереса вирився пар, ставало холодніше, Яким знову повернув коня, тримаючись за руків’я подарованої йому шаблі.
***
- Будьте впевнені, в моїх словах.
- Пойдешь за решетку, - Меншиков відступав під кроками гетьмана.
- Ви допишете те, що я скажу, поки не завершиться суд.
- Ты смеешь мне угрожать?
- Зовсім ні, я лише говорю про наслідки зими.
Меншиков побілів на лиці.
- Будьте впевнені, пане регенте, коли довго тулишся шкірою до холоду, воно починає пекти. Я вів війська на Півночі, то ж знаю про що кажу.
***
Яким зупинив калатання серця, видихнув крижане повітря й погнав Вереса просто до натовпу, який продовжував повільними кроками відходити від галасаючого монаха.
- Ще крок назад! І відрічетесь від церкви!
Яким витягнув шаблю й менше ніж на крок від нього, промчав відсікаючи голову з характерним вигуком. Кров полилася вгору, падаючи на сніг й роблячи його чорним там, де не досягало світло смолоскипів. Люди з натовпу закричали, хтось вдався до втечі, хтось впав на землю.
Запанувала тиша. Лише звуки видихаючого тіла колись купленого монаха, витрачало залишки сили в м’язах, що були конвульсіями.
Яким намагався заспокоїтись після напливу адреналіну, глибоко дихав, крижане повітря охоплювало горло. Селяни здавалось, не рухались.
- Скільки ще таких як він, - Голосно звернувся Яким, повільним кроком обходячи свідків, Верес схилив голову, - Скільки ще прийде до вас таких як він? Скаже вбити і ви вб’єте.
Повернувся.
- Скаже скинути і ви скинете. Скільки ще таких буде? Ви вірите йому?
Натовп мовчав.
- Вірите?!
- Не віримо, пане, - Хтось відповів.
- То чого пішли? Якби не ми, не стали б кращими тих, хто справді вартий померти собачою смертю, - Пауза, - Що поганого вам зробив гетьман?
- Нічого, пане.
- То заради Бога, скажіть, чого ви попідпалювали свої патики? Чого подіставали вила?
Верес храпів.
- Відповідайте!, - Захрипів Яким.
- Він, пане, - Один із селян, в густо заплетеному хутрі вийшов наперед, - Він жив у нас пару тижнів, ми подумали шо треба дати монаху їдло і ліжко. Чого б він мав погано робити?
- І що ти бачиш перед собою?, - Запитав Яким, зупиняючи коня.
- Тепер, пане, бачу, що то була зла людина. Чули як він говорив?, - Чоловік запитав у натовпу.
Селяни ствердно говорили й кивали головами.
- Ви й гадки не маєте, заради чого пішли. Буде війна, полки повернули, гетьман знов тут, а ви хочете далі платити москалям останнє, що маєте в мішках? Хочете - до вас прийдуть такі ж як і ви, тільки не з вилами, а з гвинтівками. Поріжуть, спалять і просто кинуть.
- Так воно, пане, було минулої зими. Бачте, - Чоловік вказав рукою на село, - Всьо позабивано. Шось зробили, шось не встигли, люди повтікали, ніц не зосталось. Теперка тут солдати і не їздять. А як сказав він нам, що в Глухові новий князь, так ми зібралися і пішли.
- А шо то було, - Старенька жінка біла чоловіка почала плакати, - Таке страхіття. Старих не чіпали, молодих позабирали, Господи…
- Та шо ти йому пояснюєш?, - Втрутився хлопець трохи старший за Якима, на вигляд, - Ото такі як він! І поприходили!
- Кого ви бачили?, - Запитав Яким.
- Солдати то були, пане!, - Знову відповів чоловік в хутрі.
- Чиї солдати?
- А Бог його знає чиї.
- Як говорили?
- Не говорили пане, ніц, ні слова.
- Та кажу вам!, - Молодий хлопець вирвався наперед й став перед конем Якима, - То такі як він! Я бачив!
- Тебе як звуть?, - Запитав Яким.
- Шипелякою його кличуть, пане! А його чого не чіпали? Не було тоди його! Не було!, - Закричала бабуся.
- А йди ти, не було, був я і бачив! Зак був то ховався. Але бачив! Таких як він!
- А він правду каже!!, - Закричав ще хтось із селян позаду.
За ним здійнялися ще більше вигуки в підтримку юнака.
- Козацькі полки не грабують русинські хати, не палять, не гвалтують, - Протестував Яким.
- Ага, - Заперечив юнак, - Казав мені дідо, як палили за Хмеля, всіх мечу і вогню! Ніц не лишали!
Натовп знову підтримав хлопця вигуками.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.