Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Яким мовчав.

- Отак! Бачте? Яке воно, козацьке інтелігентство! Отак ходить і дурню несе! А ще й доброго пастора вбив!

- Себе послухай, тлумку, - Втрутився дідусь в хутрі, - Чув як він говорив? З мови на мову, з теми на тему, - Підходячи ближче, - Пішли би ми, а для чого?

- Швидко ти діду, перевзувся, - Їдко викинув хлопець, - Сам ше пару хвилин тому гетьмана проклинав, а тепер з мене капці хочеш знімати.

Яким опустив голову, помалу розвертав коня.

- А знаєш, що?, - Серед тиші запитав юнак, - Таких як ти, садять на палю.

Витримавши секундну паузу, він вихопив з пазухи ножичок і вставив його з величезною силою дідові в шию. Селяни закричали, бабуся яка стояла поряд впала в істерику й підтримувала старця.

Хлопець вихопив з чужих рук смолоскип і притиснув його в коня Якима, який знову повертався до натовпу, вихоплюючи шаблю.

Верес голосно заіржав, почав піднімати задні ноги й вдарив ними хлопця, ледь не скинув Якима з сідла, вогонь падаючого смолоскипу перекинувся на тіло монаха й піднявся вверх. Верес продовжував брикатися, іржати, лякався вогню й некеровано порвався вперед. Яким ледве тримався в стременах, намагався вхопитися, зміг, але зупинити тварину йому не вдалося.

***

Вартові напружился, чекали сигналу Меншикова, наказу схопити гетьмана, що б могло понести за собою нові вибори, повстання, новий розкол, або ж запобігання нестримності завдяки ліквідації гетьманату. Так вони не думали, але логічно здогадувались. Таке уже було.

- Ви опинились в надто крихкому становищі, - Продовжував Апостол, - Вам не вистарчає підтримки серед еліт і зараз я - єдиний, хто здатен вам цю підтримку надати. За вашою ж вказівкою було відновлено гетьманський устрій, він же стане вам в пригоді у війні з турками, він же допоможе вам втриматися на лаві володарів. Навіть не прямих.

- Никогда еще казаки не помогали. Не говори глупостей.

- Хіба? Можливо ви й праві, - Апостол знову повертався до картини, стаючи спиною до Меншикова, - Можливо ми й самі в цьому не здогадувались, але чіпати минуле варто лише тоді, коли воно має сенс. А зараз, пане регенте, - Гетьман вдивлявся на витвір Луї Каравака, - Зараз минуле нам відіграє лише символіку. Потрібно йти далі. Виживати з тим, що маєш зараз. Так робили предки, так зробимо й ми.

Мовчання.

- Пусть. Сделаем, что будем считать должным сейчас.

Меншиков різко повернувся до солдат.

- Перо, - Наказав регент.

Вартовий поклав пергамент, з чорнильницею на столик. Меншиков дивився на гетьмана, а той в свою чергу не зводив очей з картини.

Кілька хвилин в потугах, виміряній каліграфії і пергамент було передано Данилу Апостолу.

Прочитавши підійшов достолу, поставив підпис, за ним Меншиков. Енергійним рухом він нацарапав своє ім’я й мить рівняв підписи поглядом.

Гетьман направився до дверей.

- Доброї ночі, пане регенте.

***

Верес в повній паніці та шаленстві нестримно порвався до хащів, вони вели в ліс, гілки били й сікли обличчя, Яким намагався закритися рукою, але втриматися однією за віжки було надто важко, він пригинався, пробував потягнути віжки на себе в надії, що Верес згадає до чого привчений, марно.

Пронісшись крізь густі й голі кущі вони опинились на відкритому лісі де головною перешкодою були дерева. Через снігопад і темряву видимість була паскудна. Паскудство - єдине, що приходило Якиму в голову.

Обриви, мисливські пастки, глибокі яри. Він міг потрапити на будь-що. Врешті, зустріч з неочікуваним деревом на шляху могла закінчитись так же трагічно.

Він не знав цього лісу, не знав доріг і того, наскільки далеко від них пронісся Верес. Можливо це була окраїна, а можливо сам епіцентр, ядро. Навколо димка, туман, сніг, холод і вітер. Вітер швидкості шаленої тварини, чия нестримність скоро погубить вершника. Навколо самотність та безвихідь.

Яким утомлений. В боротьбі хилив голову й миттю прокидався. Бажання змиритися з невідворотнім охоплювало його так же швидко, як тіло проймав мороз. Руки втрачали силу, більше триматись не могли. Очі в пітьмі, суцільній, він втратив свідомість й упав просто в сугроби.

Верес почав бігати манівцями, оббігати крони, валуни. Яким прийшов до тями від ще більш крижаного снігу, що вкрив його лице. Важко дихав, намагався звільнитися і піднятися на ноги. Важко, холодно, тіло не слухалось. Він чув як звуки Вереса ставали все далі від нього, він чув як тиша стає все ближчою, а там де тиша - там самотність. В голові крутилось. Він відчував як серце б’ється з силою рівною дзвонам, вистрілам з гармат.

Яким піднявся, намагався спертися рукою на стовбур дерева. Снігопад почав слабшати, він повертався до тями, дихав, дихав глибоко, хотів роздивитись навколо, але очі не бачили нічого.

«Сука», - Друге слово, що прийшло йому на думку.

- Заблукав?

Яким прокинувся й підірвався з такою швидкістю, наче у нього вдарила блискавка. Він почув чийсь голос, близько біля себе, почав обертатись.

- Хто говорить?, - В паніці запитував й намагався взятися за шаблю.

Тільки от… Її не було.

- Хто тут стоїть?

- І заблукав, - Почувся зовсім інший голос з іншого боку, - І шаблю загубив. Оце халепа.

Другий голос був від іще старшої людини, дуже спокійний, величний і виміряний. В першому відчувалась присутність якогось діалекту.

Яким стояв напружено, боявся повертатись. Ні кроків, ні інших звуків не чув, лише голос.

- Відчуття наче на твого полковника дивлюсь, - Сказав третій голос.

Яким в паніці повертався, намагався втриматися на ногах.

- Навряд він вартий одного з моїх. Надто малий і гарячий.

- То може твій син?, - Почувся перший голос.

Мовчання. Відповіді не було.

Яким нічого не міг скласти в голові. Він загубив Софію і Свирида, Верес порвався в невідомому напрямку, зброя загублена. В мить він хотів кинутися в істеричний сміх, адже голоси не припинялися. Поряд він не бачив нікого. Ні силуетів, ні слідів.