Читати книгу - "Автохтони"

Обличчя було спотворено тріщинами та відколками, але явно належало не людині. Птах? Комаха? Що там у Веллса було? Він так давно читав Веллса, що забув. Істота дивилася на нього якийсь час, потім блимнула і відвернулася. Змах крил – і знову нічого, тільки світло і далекі червоні пагорби, освітлені крихітним млявим сонцем. Небо було густо-синім, з фіолетовим полиском, небо високогір’я. На далеких пагорбах біліли якісь будівлі. Колони, шпилі… Крила в істоти були веселкові. Як у метелика. Він метеликів терпіти не міг. Навіть денних.

– Липа, – сказав він, – фейк… Китайське лайно.

– Йому років сто, цьому гівну, – сказав Вікентій. – Як мінімум.

– Фігня. Підробка. Дешева електроніка. До речі, звідки воно у вас? І давно?

Вікентій обережно загорнув кристал у замшу і сховав у кишеню.

– Коли ви усунули Баволя…

– Та не чіпав я вашого Баволя. Мене тоді ще й на світі не було. Його струмом вбило. Нещасний випадок.

– Бреше, – сказав нервовий, – навмисне відпирається. Хоче вивідати більше. Ніякий він не інопланетний емісар. Просто агент спецслужб.

– Агент спецслужб діяв би тонше, – заперечив Вікентій.

– Ви як діти, далебі. Агенти, прибульці. Пропалі записи. Й яйце Всевладності, made in China. Вони з вами спілкуються, ці, з яйця? Хоч якось?

– Ні, – відповів Вікентій неохоче. – Ми намагалися. І теорему Піфагора їм показували. І числовий ряд. І світловими сигналами, і так. Жодної реакції.

– Візуалка. Рандомізація. Складна. Алгоритм. Якщо остаточно розбити цю штуку, там будуть мікросхеми і… і мікросхеми.

– Ви нас провокуєте. Щоб ми її розбили. Остаточно знищили артефакт.

– Та ні ж. Грайтеся, бога ради, хто заважає?

– Повернімося до записів. Вони у вас? Або ви їх знищили? Ви ж брехали щодо ворогуючого угруповання. Брехали, чи не так?

Він розчепив руки і помасажував замерзлі пальці.

– Гаразд, – сказав він. – Нехай так. Не можу вам сказати всього, але не тільки ви підтримуєте зв’язок з іншими світами.

Порив вітру вдарив у фанеру, що загороджувала вікно, і вона відізвалася, глухо й тоскно. Другий порив супроводжувався липким ляпанцем мокрого снігу.

– Але мене випередили, – продовжував він.

– Хто? – швидко спитав Вікентій.

– Не знаю. Я сподівався, – він скрушно зітхнув, і хмарка пари зірвалася з його вуст і, розширюючись, попливла геть, – що коли я здійму галас, ця третя сила якось проявить себе… І ми зможемо їх вирахувати.

– Справді? – Вікентію дуже хотілося вірити. За спиною Вікентія володар перснів недовірливо крутив головою.

– Я не помилився. Мене переслідували. На мене напали. На мене робили замах. Там, у сумці – всі мої речі. Решта згоріла. Ви ідіоти. – Він викинув руку, немов намагаючись схопити Вікентія за плече, і той квапливо відсахнувся. – Полюєте за мною, а вони тут буквально під самим вашим носом…

Не краще було б сказати «під самими вашими носами»? Їх же троє.

– Впровадилися… як знати, може, й сюди? Хтось із вас, один із вас! Ви давно один одного знаєте?

Усі троє перезирнулися.

– Все ж таки гонить, – невпевнено сказав нервовий.

– Невже? Цікаво, куди це ти їздив тиждень тому? – спитав Вікентій.

– До однієї жінки, – сказав нервовий, – не твоя справа.

Ага, подумав він. А вголос сказав:

– Нам треба діяти разом. Інакше вони нас переграють. Я не претендую на записи Баволя. Я навіть не знаю, що там. Формула абсолютного палива?

– Ні, – сумно сказав Вікентій, – там можливість контакту. Без посередників, напряму. З величезною кількістю світів. Принаймні у межах Сонячної системи.

Будь-який просунутий йог, подумав він, будь-який обкурений відморозок напряму і без посередників контактує із сонмищем світів.

– Що, у Сонячній системі так уже багато населених планет?

З чого всі узяли, що інопланетний розум апріорі кращий за особень одного з тобою біологічного виду, яка трясеться в маршрутівці в оточенні таких же особнів? Він уявив собі сонмища інопланетних розумів, які трясуться в аналогах маршрутівок тьмяного інопланетного ранку.

– Усюди! – гаряче вигукнув Вікентій. – Усюди! Ви ж бачили картини Баволя! Марс, Юпітер! Сатурн! Живі, пульсуючі світи.

– Я бачив знімки Марса, – сказав він. – Усі бачили. Пустеля. Пісок, щебінь…

– Марсохід! Він транслює фальшиву картинку, а ви думали? Коли людство стало на них витріщатися у свої труби, вони вжили заходів! Адже ще перші спостерігачі бачили – і вогні, і споруди. Хоча інколи бувають накладки. Захисний екран збоїть. А насправді… Баволь же малював! І Марс, і Місяць! Усі населені, всі спілкуються між собою. Будують зоряні мости! Розуми, які не повторили наших помилок!

– Авжеж, – сказав він, – я знаю. Читав дещо. Американці спостерігали, та й наші…

– А обличчя це, ну, яке на Марсі, це вони навмисно. Показали нам, просто щоб із пантелику збити. Це, як його, тролінг. І вогонь! Ви знаєте, на Марсі нещодавно бачили вогонь. Самостоячий язик полум’я. Це вони… вони поступово всі стають живим вогнем! Йдуть від людської форми.

Вікентій не міг зупинитися. Вочевидь, Вікентію не так уже часто вдавалося виговоритися.

– Так, авжеж, – сказав він. – Точка Омега. І воскресити всіх батьків.

– Що?

– Батьків. Перетворимо їх на променисту енергію і розселимо по планетах. Класику знати треба. Гаразд, отже, так. Зараз ми сядемо в машину. Заїдемо за однією жінкою. Вона з наших, вона в курсі. І поїдемо на вернісаж. Там вони й можуть бути. Справжні ваші супротивники. Резиденти. Вбивці Баволя.

Вони продовжували тупцювати на місці, перезираючись.

– Послухайте, я не збираюся перетворюватися на інопланетного монстра. До того ж тут холодно, а невдовзі буде ще й темно. А там буде шампанське. І сир на шпажках. Я точно знаю.

– Справді? – сором’язливо спитав Вікентій.

– Фейсконтроль, – знов завагався нервовий.

– Облиште. Ви ж зі мною!

Вікентій невпевнено перезирнувся зі своїми товаришами. По фанері, що затуляє вікно, пошкреблися віти. Або не віти.

– Нам треба триматися разом. – Він приязно поляскав володаря перснів по плечу. – Тільки тоді ми зможемо їх викрити. До речі, а як до вас потрапив передавач?

– Мій батько був судмедекспертом, – неохоче сказав Вікентій. – Він оглядав Баволя. Ну, коли той… коли того…

– І привласнив собі речовий доказ?

– Він думав, це іграшка, – виправдовувався Вікентій, – ну, щось на кшталт кришталевої кулі з картинкою. І приніс додому…

– А хто розбив? Ви?

– Я ненавмисне зронив, – винувато сказав Вікентій. – Маленький був.

Він рушив до виходу, і трійця мовчки розступилася, а потім попленталася за ним. Усі троє рухали ногами незграбно, немов механічні іграшки, – на контактерах були міські черевики з тонкими підошвами.

– Скажіть, – сором’язливо спитав його спину Вікентій, – а ви людина?

* * *

Публічність Баволю була шкідлива, безпощадно виказуючи огріхи й убогість письма. Але це, схоже, нікого не бентежило. Ані жінок