Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Є!!! — пошепки закричав Льоха. — Є!!! Дід з боку Костикової мами, а тому у нього прізвище не Серебрянський. Це — нормально. Коли жінка виходить заміж, вона бере прізвище чоловіка. Як же я міг забути, дурна моя голова?

Льоха знов рухнув у крісло й заклацав клавішами, квапливо проглядаючи сайт за сайтом.

— Ось він! Тарасов! Тарасов, хай воно все вогнем горить! Чемпіон Радянського Союзу з авіамоделювання! Він з вікна Костикової квартири міг запустити модель і скерувати її у кватирку. Тут лише дорогу перелетіти, секундна справа! А пляшку з бензином прив'язав до моделі. Скотчем, наприклад, чи ізострічкою. Манямо, ми розкрутили цю справу!

— Дід — таємничий підпалювач салонів ігрових автоматів! — котячим голосом промовив Маняма, а потім додав насмішкувато: — І за це його до буцегарні. А квартиру продати, щоб покрити збитки постраждалого бізнесмена. Нехай і далі дурить своїх клієнтів!

Льоха наче перечепився на бігу:

— Діда Тарасова до буцегарні? А квартиру за збитки? Ні-і-і… Я не бажаю діда у буцегарню… Хай живе у своїй квартирі.

— А Серга?

— Серга? А що Серга? Піду до міліції і скажу: під час підпалу я був на Хрещатику і там бачив Сергу.

— А як же те, що ти не бачив його власними очима? Ти ж сам казав!

— Але ж ти його бачив? Бачив! І цього достатньо. А діда Тарасова не здам! Хай той ігруля-бізнесмен забирається від нашого будинку! Завтра ж піду до міліції.

— Льошику, з ким ти розмовляєш? — до кімнати заглянула мати.

— З суперкотом. Аби йому нудно не було.

— Мяудам… — по-чудернацькому нявкнув кіт і зробив рух, який дуже нагадував уклін.

Мати, мов раптом заслабла, сперлася на двері:

— Кіт у нас справді… Супер-пупер!

Розділ 24. Справедливість над усе

У Десятинній церкві ніде було голці впасти — стільки народу знайшло тут притулок від грудневої холоднечі. Тут було тепліше, ніж надворі, та й вітру не було — крижаного вітру, який пробирав до кісток. Люди сиділи і лежали скрізь: на вівтарних сходах, перед вівтарем, на хорах і на сходах, що вели на хори… Хто хропів, хто стогнав уві сні, хтось плакав, хтось молився… У храмі панувала напівтемрява. Тьмяно світили свічки і кілька лампад під образами. Церква була велика та висока, але від великого скупчення людей повітря було несвіже, задушливе.

— Гріхи наші тяжкі, — похитав головою брат Іов, — за що Бог нас так карає? Діточок та жінок жалію, поб'є їх татарин. Поб’є чи у полон забере — і невідомо, що краще…

— Правду кажеш, брате! І я про се думаю. Усіх не врятувати, а Петька… Свого живота не пошкодую, так він мені люб став.

— Розумію. Замість сина тобі його Господь подарував. До того ж не простий він отрок, відає багато. Не знаю й звідки. Каже, що прийшов з вечірніх країн, тільки я цьому віри не йму. Є у ньому якась таємниця, але жодної шкоди від нього не відчуваю. Добрий отрок. Якщо зможеш врятувати — врятуй, на суді Божому зарахується.

Тільки Ратибор встиг узяти Петька за руку, як до храму хтось забіг і вигукнув:

— До зброї! Татари наступають!

Паніка виникла миттєво. Якби Ратибор не тримав Петька за руку, потім би, мабуть, і не знайшов. Сотні людей забігали. Хто кричав, хто плакав, хто молився, хто просто стогнав, обхопивши голову руками… Обливали сльозами діточок, хрестилися і кляли злих нападників.

З великими труднощами брат Іов та Ратибор, тримаючи Петька з обох боків за руки, виштовхалися з церкви.

— Ратиборе… Ратиборчику! Ти-то тут звідки? — заторохтів Петько, прокинувшись. — Як же ти сюди крізь татар проліз?

З церкви повалив народ. Спочатку ще намагалися кудись бігти, але ж куди? Коли всі це зрозуміли, паніка сама по собі ущухла, тільки щільний гомін стояв над натовпом, як туман над полем у січневу відлигу.

— Ось що, Петре, князь Данило наказав тебе до нього доправити, у Холм.

— Як?! — аж захлинувся Петько від несподіванки. — Як у Холм? А Київ? А брат Іов? Як же я… Він тут, а я туди?

— Мовчи, отроче! Веління князеві виконувати потрібно! — Брат Іов навіть ногою притупнув від обурення. — Князь за тобою особисто гридня прислав! На вірну смерть Ратибор заради тебе пішов, аби Києва дістатися, а ти що?! Хіба не розумієш, що князь Данило тебе потребує?!

Петько не чекав, що монах так розлютиться, і винувато похнюпився.

На світанку татари вдарили знову, але там, де вони сподівалися застати киян, нікого не було. З криками і висками вони пронеслися по граду Ярославову, наче буря, та наштовхнулися на мури града Володимирова. Тут же притягли стінобитні машини, принесли драбини, мотузки з гаками… Ось-ось вилізуть татари на стіну, але кияни захищалися відчайдушно. На мурах був і старий, і малий. Відштовхували драбини, стріляли з луків, кидали списи, лили з казанів окріп та гарячу смолу, кидали камені та колоди, але сили були надто нерівні.

Підхоплені загальним поривом, Ратибор, брат Іов та Петько теж були на стіні. Ратибор спокійно пускав стрілу за стрілою, майже кожного разу поціляючи когось із ворогів. Брат Іов ухопив уламок колоди і молотив по татарських головах, наче ціпом обмолочував пшеницю на токовищі. А Петько лив окріп на татарські голови, з кимось скидав каміння.

— Тримайте, відморозки! — гукав він. — Помийтеся!

А вороги все натискали й натискали, здавалося, кінця-краю цьому бою не буде. Спочатку в одному місці вони відвоювали малесенький шматок стіни. Цей шматочок був повністю вкритий тілами вбитих і залитий кров'ю так, що та дзюрчала по мурах тоненькими цівками, а ноги нападаючих та захисників ковзали по кривавих каменях, наче по льоду. Важким, солодкуватим запахом крові було просякнуто все: камені, повітря і, здавалося, навіть душі тих, хто зараз бився на мурі. Заради перемоги треба було вбивати. Переможе той, хто вб'є більше, перемога — це життя. Тому і вбивали. Іноді Петько не вірив своїм очам. «Невже людське життя нічого не варте? — думав він. — Десятки, сотні життів нічого не варті? Ось він… — разом з кимсь він скинув зі стіни важку колоду, хтось із відчайдушним криком полетів сторч головою, впав і більше не ворушився. — Ось він… Нащо він поліз сюди? Невже не розумів, що його можуть убити? Заради чого? А я зараз вбив цю людину! — раптом із жахом зрозумів він. — І вчора, мабуть, когось вбив! Я — вбивця? А чого вони сюди припхалися? Я їх