Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Ми повернулися тими ж блискучими коридорами і мармуровими сходами. Федір і його гриші чекали на нас біля коней. Вони так-сяк почистилися, однак яскраві кефти досі мали пошарпаний вигляд. Неподалік від них стояли Толя з Тамарою, й на їхніх туніках із грубої вовни блищали подаровані мною сонця. Я глибоко зітхнула. Ніколаї зробив усе можливе. Тепер моя черга.

Звивиста доріжка, всипана білою галькою, вела нас крізь угіддя палацу, повз просторі моріжки, вигадливо прикрашені альтанки й високі стіни лабіринту з живоплоту. Толя, зазвичай такий спокійний і мовчазний, зіщулився у сідлі та стиснув губи в похмуру лінію.

— Щось не так? — запитала я.

Уже вирішила, що хлопець не відповість, аж раптом він озвався:

— Тут тхне слабкістю. Наче люди геть розм’якли.

Я кинула погляд на велетенського воїна.

— Порівняно з тобою, Толю, ми всі розм’яклі.

На Тамару здебільшого можна було розраховувати, якщо йшлося про глузування з братової похмурості, однак цього разу вона мене здивувала, сказавши:

— Він має рацію. Здається, наче місце при смерті.

Вони не надто допомагали мені заспокоїти нерви. Після аудієнції в тронній залі я й так тремтіла і досі була трохи приголомшена люттю, яку відчула до короля, хай навіть, бачили Святі, він її сповна заслужив. Александр — старий брудний розпусник, котрий полюбляв затискати в кутках покоївок, я вже мовчу про те, що керівник із нього був паскудний, що він протягом кількох хвилин спромігся пригрозити стратою мені та Малові. Від самої згадки про це я знову відчувала гірку огиду.

Коли ми в’їхали до лісистого тунелю, серце моє затріпотіло у грудях. Дерева тиснули на нас, а гілки над головами спліталися зеленим навісом. Коли я бачила їх востаннє, вони були голі.

Ми виїхали під яскраве сонце. Унизу розкинувся Маленький Палац.

«Я сумувала за ним», — збагнула я раптом. Сумувала за блискучими позолоченими куполами, за химерними стінами, прикрашеними різноманітними вирізьбленими створіннями — справжніми та вигаданими. Сумувала за блакитним ставком, що мерехтів, наче скибка небес, за крихітним острівцем майже в самісінькому його центрі, за білими цятками кам’яниць Кликунів на його берегах. Це місце не схоже на жодне інше. Я здивовано помітила, яке несамовите відчуття дому воно дарує.

Утім, не все тут було так, як раніше. Обійстя охороняли солдати Першої армії з гвинтівками за спинами.

Я сумнівалася, що вони зможуть зашкодити рішучій силі Серцетлумачників, Верескунів та Пекельників, однак посил був зрозумілий. Гришам тут не довіряли.

На сходах уже чекав гурт служників у сірому, готових подбати про наших коней.

— Готова? — прошепотів Мал, допомагаючи мені спуститися з сідла.

— Хотілося б, щоб люди припинили запитувати мене про це. Хіба я здаюся не готовою?

— Ти маєш точнісінько такий вигляд, як тоді, коли я кинув тобі в суп пуголовка і ти випадково його проковтнула.

Я стримала сміх, відчуваючи, як мої турботи дещо зблякли.

— Дякую за нагадування, — відповіла. — Я навіть не помстилася тобі за це.

Змовкнувши, я розгладила зморшки своєї кефти, тягнучи час і сподіваючись, що ноги припинять тремтіти. А тоді піднялася сходами, ведучи за собою решту. Служники вишикувалися обабіч широко розчахнутих дверей, і ми зайшли всередину. Минули прохолодний темний передпокій й увійшли до зали під золотим куполом.

Приміщення мало форму велетенського шестикутника завбільшки з кафедральний собор. Вирізьблені стіни були прикрашені перламутром, а на, здавалося б, неймовірній висоті над ними в повітрі застиг золотий купол. У центрі кімнати квадратом вишикувалися чотири столи, і там на нас чекали гриші. Хоча їхня кількість зменшилася, вони однаково не зраджували своїм орденам і сиділи або стояли щільними купками, вбраними в червоне, багряне або синє.

— Вони неабияк полюбляють свої гарненькі кольори, — буркнув Толя.

— Не подавай мені ідей, — прошепотіла я. — Можливо, я вирішу, що моя особиста варта мусить носити жовті панталони.

На Толиному обличчі вперше на моїй пам’яті з’явився схожий на страх вираз.

Ми підійшли ближче, і більшість гриш підвелися. Вони були юні, і я злегка збентежилася, зрозумівши, що старші й досвідченіші вирішили пристати до Дарклінґа. А може, їм просто вистачило мудрості, щоб утекти.

Я передбачала, що Корпуснійців залишиться небагато. Вони були найвисокопоставленішими гришами, найбільше цінувалися як воїни й ошивалися найближче до Дарклінґа.

Та в натовпі все одно було кілька знайомих облич. Я побачила Сергія, одного з кількох Серцетлумачників, котрі вирішили залишитися. У групці Етерців стояли Марія і Надя. Я здивувалася, побачивши на стільці за столом Матерців згорбленого Давида. Знала, що хлопець сумнівався в Дарклінґу, однак це не завадило йому запечатати мій нашийник з оленячих рогів. Напевно, хлопець саме тому не наважувався підвести на мене погляд. А може, йому просто страшенно кортіло повернутися до своєї майстерні.

Дарклінґове крісло з ебенового дерева кудись зникло. А за його столом було порожньо.

Першим крок уперед зробив Сергій.

— Аліно Старкова, — напружено озвався він, — радо вітаю тебе з поверненням до Маленького Палацу.

Я зауважила, що він