Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Напруга в залі наростала й пульсувала, наче щось живе. Якійсь частині мене кортіло позбутися її. Я могла всміхнутися, засміятися, обійняти Марію і Надю. Однак я ніколи не належала сюди по-справжньому, хай навіть удавала це. Яким полегшенням було б прикинутися, наче я знову одна з них. Але я пригадала застереження Ніколаї і стрималася. «Слабкість — це маска».

— Дякую, Сергію, — навмисно панібратськи озвалася я. — Рада, що знову опинилася тут.

— Люди подейкували про твоє повернення, — зізнався хлопець. — Але й про твою смерть теж.

— Як бачиш, я жива й почуваюся добре, наскільки це можливо після кількатижневої подорожі по Ві.

— Кажуть, ти приїхала в товаристві королевого другого сина, — повідомив Сергій.

Ось він. Перший виклик.

— Це правда, — ґречно озвалася я. — Він допоміг мені у битві з Дарклінґом.

Присутні неспокійно засовалися.

— У Зморшці? — дещо спантеличено перепитав Сергій.

— На Справжньому Морі, — виправила його я.

У натовпі зашепотілися. Я підняла руку й відчула полегшення, коли запала тиша. «Змусь їх слухатися маленьких наказів, і великі вони виконуватимуть добровільно».

— Я могла б розповісти вам чимало історій і поділитися важливою інформацією, — сказала я, — та це може зачекати. Я повернулася до Ос Альти з певною метою.

— Люди подейкують, наче йдеться про весілля, — повідомив Сергій.

Ну, Ніколаї був би в захваті.

— Я повернулася сюди не для того, щоб стати нареченою, — заперечила я. — Я повернулася з однієї-єдиної причини.

Це було не зовсім правдою, але я не збиралась обговорювати третій підсилювач із повною кімнатою гриш сумнівної відданості. Глибоко вдихнула. Ну ж бо.

— Я повернулася, щоб очолити Другу армію.

Усі одночасно загомоніли. Пролунало кілька радісних зойків і кілька розлючених вигуків. Я побачила, як перезирнулися Сергій з Марією.

Коли всі заспокоїлися, хлопець озвався:

— Ми так і думали.

— Король погодився зробити мене головнокомандувачкою.

«Тимчасово», — подумала я, та вголос нічого не сказала.

Пролунала чергова хвиля вигуків і балачок.

Сергій відкашлявся.

— Аліно, ти Заклинателька Сонця, і ми радіємо твоєму безпечному поверненню, але ти не маєш достатньо знань, аби керувати військовою кампанією.

— Достатньо чи ні, мене на це благословив король.

— Тоді ми звернемося до короля з петицією. Корпуснійці — найвисокопоставленіші гриші, і саме вони мають керувати Другою армією.

— Це ти так вважаєш, кровопускачу.

Почувши оксамитовий голос, я одразу здогадалася, кому він належить, та серце однаково зайшлося, коли я побачила волосся кольору воронячого крила. Зоя проклала собі шлях у натовпі: її гнучка постать була загорнута у світло-синю шовкову кефту, на тлі якої очі мерехтіли, наче коштовності — коштовності з огидно довгими віями. Мені знадобилася вся сила волі, щоб не обернутись, аби оцінити Малову реакцію. Зоя була гришницею, котра доклала всіх зусиль, аби зробити моє життя в Маленькому Палаці нестерпним. Вона глузувала з мене, знущалася і навіть зламала мені два ребра. А ще вона давно впала Малові в око у Крібірску. Я точно не знала, що саме між ними було, однак сумнівалася, що обмежилося жвавою бесідою.

— Я говорю від імені Етерців, — повідомила вона. — І ми підтримаємо Заклинательку Сонця.

Я щосили намагалася не виказати подиву. Зоя була останньою людиною, на підтримку якої я розраховувала. Що за гру вона задумала?

— Не всі, — слабенько писнула Марія.

Я знала, що цьому не слід дивуватися, та її слова однаково боляче зачепили мене.

Зоя зневажливо розреготалася:

— Так, нам відомо, що ти підтримуєш Сергія і його зусилля, Маріє. Але це тобі не опівнічне побачення в бані. Нам ідеться про майбутнє Гриші та цілої Равки.

Після її слів почулися стримувані смішки, і Марія зробилася червоною, як буряк.

— Зоє, досить, — кинув Сергій.

Незнайомий мені Етерець зробив крок уперед. Він мав смагляву шкіру і ледь помітний рубець на лівій вилиці. Убраний хлопець був як Пекельник.

— Марія має рацію, — заперечив він. — Ти не можеш говорити за нас усіх, Зоє. Я б радше хотів бачити на чолі Другої армії Етерця, але не її. — Він звинувачувально тицьнув у мене пальцем. — Вона навіть не виросла тут.

— Це правда! — вигукнув якийсь Корпуснієць. — Вона стала гришею менш ніж рік тому!

— Гришами народжуються, а не стають, — гаркнув Толя.

«Авжеж, — подумала я, стримуючи зітхання. — Тепер він вирішив вилізти зі своєї мушлі».

— А ти хто такий? — поцікавився Сергій, не приховуючи свого природного нахабства.

Толина долоня потягнулася до кривого меча.

— Я — Толя Юл-Баатар. Я виріс далеко від цього гнилого місця і залюбки доведу, що можу зупинити твоє серце.

— Ти гриша? — недовірливо перепитав хлопець.

— Не менше за тебе, — кинула Тамара, зблиснувши золотавими очима.

— А ти? — звернувся Сергій до Мала.

— Я простий солдат, — відповів трекер, роблячи крок до мене. — Її солдат.

—