Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Ще один Корпуснієць звівся на ноги.

— Ти просто черговий зрадник, котрий дременув, коли Дарк­лінґ зазнав поразки. Ти не маєш права приходити сюди і ображати нас.

— А вона? — крикнув хтось із Верескунів. — Звідки нам знати, що вона не працює на Дарклінґа? Вона допомогла йому знищити Новокрібірск.

— І ділила з ним ліжко! — загорлав інший.

«Ніколи не принижуйся до заперечень», — нагадав у моїй голові голос Ніколаї.

— Які в тебе стосунки з Ніколаї Ланцовим? — закортіло знати одному Творцю.

— А які в тебе були стосунки з Дарклінґом? — пролунав пронизливий голос.

— Це має значення? — холодно запитала я, відчуваючи, як контроль над ситуацією вислизає з моїх рук.

— Звичайно, має, — втрутився Сергій. — Як ми можемо бути впевнені в твоїй відданості?

— Ти не маєш права допитувати її! — вигукнув хтось із Кликунів.

— Чому? — заперечив Цілитель. — Тому що вона жива Свята?

— Відведіть її до каплиці, де їй місце! — заверещав хтось. — Заберіть її та її набрід із Маленького Палацу.

Толя потягнувся до меча. Тамара з Сергієм одночасно змахнули руками. Я побачила, як Марія витягнула кремінь, і відчула, як затріпотів у закликаному вітрі край моєї кефти; я гадала, наче готова до зустрічі з ними, та виявилася не готовою до хвилі гніву, що накрила мене. Рана в плечі запульсувала, і щось усередині вирвалося на волю.

Я подивилася на глузливе Сергієве обличчя, й сила все­редині набрякла, знайшовши чітку і безжальну ціль. Я підняла руку. Якщо їм потрібен урок, вони його отримають. Нехай собі продовжують сперечатися над рештками Сергієвого тіла. Рука вималювала в повітрі широку дугу, ковзаючи до хлопця. Світло перетворилося на гостро заточене гнівом лезо. Та в останню мить туман моєї люті, від якого аж у голові дзижчало, протнув промінець здорового глузду. «Ні», — нажахано подумала я, збагнувши, що саме щойно збиралася зробити. Охоплена панікою свідомість стиснулася. Відхилившись убік, я кинула Розтин вище.

Кімната здригнулася від лункого тріску. Гриші заверещали й позадкували, напираючи на стіни. Крізь зазубрений отвір над нашими головами полилося сонячне світло. Я розколола позолочений купол, наче велетенське яйце.

Гриші обернулися до мене з недовірливим переляком, і навколо запала глибока тиша. Я проковтнула клубок у горлі, приголомшена тим, що зробила, й налякана тим, чого мало не зробила. Згадала про пораду Ніколаї й опанувала власне серце. Їм не можна бачити мого страху.

— Вважаєте Дарклінґа могутнім? — запитала я, здригнувшись від крижаної чистоти власного голосу. — Ви й гадки не маєте, на що він здатний. Тільки я зустрілася з ним у бою й вижила, щоб розповісти про це.

Власні слова здавалися моїм вухам чужими, однак я відчувала, як вібрує всередині відлуння сили, і не здавалася. Повільно розвернулася, не ухиляючись від приголомшених поглядів.

— Мене не займає, вважаєте ви мене Святою, дурепою чи Дарклінґовою лярвою. Якщо хочете залишитися в Маленькому Палаці, підтримуватимете мене. А якщо вам це не подобається, забирайтеся до настання ночі, інакше я закую вас у кайдани. Я — солдат. Я — Заклинателька Сонця. І я — ваш єдиний шанс.

Розмашистим кроком я перетнула кімнату й розчахнула двері до Дарклінґових покоїв, подумки дякуючи, що вони виявилися незамкнутими.

Сліпо рушила навпростець залою, не певна, куди саме прямую, але мріючи якомога швидше забратися з зали під куполом, перш ніж хтось помітить, що я тремчу.

На щастя, мені вдалося знайти приміщення штабу. Мал уві­йшов за мною назирці, і, перш ніж він зачинив двері, я побачила, як Толя з Тамарою займають свої пости. Федір із рештою, мабуть, залишилися позаду. Варто було хіба сподіватися, що їм вдасться помиритися з іншими гришами. Або ж вони просто переб’ють одні одних.

Я взялася тинятися туди-сюди перед старовинною картою Равки, що вкривала собою цілу стіну.

Мал відкашлявся.

— Гадаю, все пройшло нормально.

Я істерично розреготалася.

— Ну, хіба що ти збиралася скинути нам на голови всю стелю, — додав він. — У такому разі успіх можна назвати частковим.

Я пожувала великий палець і продовжила марширувати кімнатою.

— Мені потрібно було заволодіти їхньою увагою.

— То ти зробила це навмисно?

«Я мало не вбила когось. Хотіла когось убити. Вибір був такий: купол або Сергій, а залатати Сергія було б значно складніше».

— Не зовсім, — зізналася я.

Енергія несподівано покинула мене. Я впала на стілець біля довгого стола й гупнулася головою на руки.

— Вони всі заберуться звідси, — застогнала я.

— Можливо, — озвався Мал, — однак я в цьому сумніваюся.

Я закрила обличчя руками.

— Кого я дурю? Я на це неспроможна. Все здається якимось невдалим жартом.

— Щось я не чув, аби хтось сміявся, — заперечив Мал. — Я б сказав, що ти чудово даєш собі раду як на людину, котра й гадки не має, що саме робить.

Я глипнула на нього. Хлопець сперся об стіл, схрестивши руки; на його вустах застигла ледь помітна усмішка.

— Мале, я зробила дірку в стелі.

— Надзвичайно драматичну дірку.

З мого рота вилетіло щось одночасно схоже на сміх і схлип.