Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Що ми робитимемо, якщо піде дощ?

— Те, що завжди, — відповів трекер. — Шукатимемо сухої місцини.

У двері постукали, й Тамара встромила голову всередину.

— Одна зі служниць цікавиться, чи спатимеш ти у Дарклінґових покоях.

Я знала, що доведеться це зробити. Та думати про це не хотілося. Потерла долонями обличчя й підвелася зі стільця. Я провела у Маленькому Палаці менше години й уже почувалася виснаженою.

— Ходімо подивимося.

Дарклінґові покої розташовувалися навпроти штабного приміщення. Убрана в вугільно-чорну форму служниця відвела нас до просторої й дещо офіційно обставленої вітальні з довгим столом і кількома незручними на вигляд стільцями. Кожну стіну прикрашали подвійні двері.

— Ці двері до проходу, який виведе вас за стіни Маленького Палацу, моя суверено, — повідомила дівчина, показуючи праворуч. Потім змахнула рукою ліворуч: — А ці ведуть до приміщень для варти.

Призначення дверей прямісінько навпроти нас не потрібно було пояснювати. Вони простягнулися від підлоги аж до стелі, а на поверхні ебенового дерева хизувався Дарклінґів символ — сонце під час затемнення.

Я ще не почувалася готовою зустрітися з цим сам на сам, тож натомість неквапливо рушила до приміщень для варти й зазирнула всередину. Їхня вітальня була значно затишнішою. Там стояв круг­лий стіл для гри в карти, а кілька м’яких крісел вишикувалися навколо невеличкої кахляної грубки, що допомагала взимку зберігати тепло. Крізь інші двері я помітила кілька рядів вузьких ліжок.

— Гадаю, у Дарклінґа було більше вартових, — зауважила Тамара.

— Значно більше, — погодилася я.

— Ми можемо знайти нових.

— Я про це думав, — зізнався Мал. — Але не знаю, чи необхідно це, і не певен, кому саме довіряти.

Я мусила погодитися з ним. Толі з Тамарою я більш-менш довіряла, однак Мал єдиний, у кому я не сумнівалася.

— Варто подумати, чи не вдасться нам набрати людей із прочан, — запропонувала Тамара. — Серед них є колишні військові. Принаймні кілька з них мусять бути гарними бійцями, і вони, безсумнівно, віддадуть за тебе життя.

— В жодному разі, — відповіла я. — Щойно король почує, що хтось прошепотів «Санта-Аліна», і моя шия опиниться в зашморгу. До того ж не хотілося б віддавати своє життя в руки людей, котрі вірять, наче я можу воскреснути з мертвих.

— Ми впораємося, — пообіцяв Мал.

Я кивнула.

— Гаразд. І… чи може хтось попіклуватися про ремонт даху?

На Толиному й Тамариному обличчях розпливлися усмішки.

— А це не можна відкласти на кілька днів?

— Ні, — засміялася я. — Не хочу, щоб уся конструкція завалилася на нас. — Я погладила великим пальцем рубець на долоні. — Але не дозволяйте їм робити все занадто досконало, — додала я. Рубці слугують гарним нагадуванням.

Я повернулася до головної вітальні й звернулася до служниці, що терпляче чекала на порозі:

— Сьогодні ввечері ми їстимемо тут, — повідомила я. — Попіклуєшся про таці?

Служниця вигнула брови, але вклонилася й поспіхом кинулася геть. Я мала б віддавати команди, а не задавати питання.

Залишивши Мала з близнюками обговорювати розклад чергувань, я підійшла до чорних дверей. Клямками на них слугували два тоненькі місячні серпики, зроблені з чогось схожого на кістку. Коли я взялася за них і потягла, не пролунало жодного скрипу чи шурхоту петель. Двері розчахнулися абсолютно безшумно.

Служниця запалила в Дарклінґовій спальні лампи. Оглянувши кімнату, я глибоко зітхнула. Що саме сподівалася побачити? Підземелля? Яму? Докази, що Дарклінґ спав, звисаючи з дерева?

Кімната була шестикутна, її темні стіни прикрашав вирізьблений ліс із тоненьких дерев. Опукла стеля над велетенським ліжком із балдахіном була прикрашена гладеньким обсидіаном і сузір’ями зі шматочків перламутру. Спальня була незвичною й, безумовно, розкішною, та залишалася просто спальнею.

Книжок на полицях не було. Стіл і туалетний столик абсолютно порожні. Усе Дарклінґове майно кудись поділося, ймовірно, його спалили або розтрощили на шматки. Схоже, я мала б радіти, що король не вирішив повністю стерти Маленький Палац із лиця землі.

Підійшовши до краєчка ліжка, я розгладила рукою прохолодну тканину подушки. Приємно було знати, що якась частина Дарклінґа залишалася людиною, що він щоночі прихиляв голову, аби відпочити, як кожен з нас. Та невже я справді зможу спати в його ліжку, під його дахом?

Здригнувшись, я помітила, що в кімнаті досі пахне Дарклінґом. Раніше я навіть не помічала його запаху. Заплющивши очі, глибоко вдихнула. Що це було? Кусючий зимовий вітер. Голі гілки. Запах відсутності, запах ночі.

Рана на моєму плечі засвербіла, і я розплющила очі. Двері до кімнати були зачинені, однак я не чула, коли це сталося.

— Аліно.

Я розвернулася на місці. З протилежного боку ліжка стояв Дарклінґ.

Я затиснула рота руками, намагаючись стримати крик.

«Це не насправді, — переконувала я себе. — Це просто чергова галюцинація. Така ж, як у Зморшці».

— Моя Аліно, — лагідно повторив чоловік.

Обличчя в нього було привабливе, позбавлене рубців. Досконале.

«Я не кричатиму, бо все це неправда, а якщо всі збіжаться, то нічого не побачать».

Він повільно обійшов довкола ліжка. Кроки були беззвучні.

Я заплющила очі, затиснула їх долонями й порахувала до трьох. Та коли розплющила знову, Дарклінґ стояв прямісінько переді мною.

«Я не кричатиму».