Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я позадкувала на крок і відчула, як тисне у спину стіна. З горла вирвався приглушений звук.

«Я не кричатиму».

Дарклінґ потягнувся до мене. «Він не може мене торкнутися, — нагадала я собі. — Його рука просто пройде крізь мене, наче привид. Усе це несправжнє».

— Ти не втечеш від мене, — прошепотів Чорний Єретик.

Його пальці торкнулися моєї щоки. Тверді. Справжні. Я відчула їх. Мене накрило хвилею переляку. Я змахнула руками, і світло залило кімнату сліпучим спалахом, що аж мерехтів від жару. Дарклінґ зник.

За стінами кімнати загупали кроки. Двері розчахнулися. Досередини забігли Мал і близнюки зі зброєю в руках.

— Що сталося? — запитала Тамара, оглядаючи порожню кімнату.

— Нічого, — я ледве витиснула з себе слова, сподіваючись, що голос прозвучить нормально. Заховала руки у складках кефти, намагаючись приховати їхнє тремтіння. — Чому?..

— Ми побачили світло і…

— Просто тут трохи похмуро, — пояснила я. — Все чорне.

Усі якусь довгу мить дивилися на мене. Потім Тамара роззирнулася.

— Тут страшенно похмуро. Можливо, подумай про косметичний ремонт.

— Неодмінно внесу це до свого списку справ.

Близнюки ще раз оглянули кімнату, а тоді рушили до дверей; Толя вже гиркав на сестру через вечерю. Мал вичікувально зупинився на порозі.

— Ти тремтиш, — зауважив він.

Я знала, що цього разу він не проситиме пояснень. І не мав би. Я повинна розповісти йому правду без зайвих розпитувань. Та що я могла сказати? Що бачу різні речі? Що збожеволіла? Що ми ніколи не опинимося в безпеці, хай як далеко втечемо? Що я розбита так само, як золотий купол, однак усередину мене заповзло щось значно гірше за сонячне сяйво?

Я промовчала.

Мал коротко похитав головою і просто вийшов.

Я залишилася сама-самісінька в центрі порожньої Дарклінґової кімнати.

«Гукни його, — розпачливо подумала я. — Скажи йому щось. Розкажи все».

Мал був усього за кілька кроків від мене, з протилежного боку стіни, я могла промовити його ім’я, повернути його і розповісти все… що сталось у Зморшці, що я мало не зробила з Сергієм, що пережила кілька хвилин тому. Я вже відкрила рота, та на думку спадали лиш одні й ті самі слова:

«Я не кричатиму. Я не кричатиму. Я не кричатиму».

Наступного ранку мене розбудили розлючені голоси. Якусь мить я не могла зрозуміти, де опинилася. Темрява була майже суцільною, лише з-під дверей пробивався тоненький промінчик.

Реальність повернулася до мене. Я сіла і намацала лампу на стіні біля ліжка. Запаливши її, оглянула темні шовкові завіси, вугільно-чорні двері й вирізьблені стіни з ебенового дерева. Необхідно чимшвидше щось міняти. Прокидання в такій кімнаті занадто пригнічувало мене. Дивно було думати, що я справді опинилася в Дарклінґових покоях, що провела ніч у його ліжку. Що я бачила, як він стояв посеред цієї кімнати.

«Годі вже». Я відкинула ковдру й перекинула ноги через бік ліжка. Я досі не знала, чи видіння були витвором моєї уяви, чи якоюсь Дарклінґовою спробою маніпулювати мною, але цьому мусило існувати якесь раціональне пояснення. Може, укус нічєвої інфікував мене чимось. Якщо причина в цьому, слід знайти якийсь спосіб вилікуватися. А може, ці ефекти з часом минуться.

Сварка за моїми дверима зробилася гучнішою. Мені здалося, наче я почула голос Сергія й розлючене бурчання Толі. Я накинула вишиту сукню, яку для мене залишили в узніжжі ліжка, пересвідчилася, що пута добре заховані під рукавом, і поспіхом рушила до вітальні, де мало не наштовхнулася на близнюків. Толя з Тамарою стояли пліч-о-пліч, перекриваючи шлях до кімнати групі розлючених гришників. Хлопець схрестив руки на грудях, а дівчина хитала головою, слухаючи, як Сергій і Федір голосно пояснюють мету свого візиту. Я стривожено помітила поруч із ними Зою і темношкірого Пекельника, котрий напередодні кинув мені виклик. Здавалося, всі базікають хором.

— Що відбувається? — поцікавилася я.

Побачивши мене, Сергій кинувся вперед, стискаючи в руці стос якихось паперів. Тамара зробила крок, заважаючи йому пройти, але я відмахнулася від неї.

— Усе гаразд, — заспокоїла я. — В чому проблема?

Утім, я думала, що вже знаю відповідь. На паперах, що ними тицяв мені в обличчя Сергій, я впізнала власний почерк і залишки золотої печатки з сонцем, отриманої від Ніколаї.

— Це неприпустимо, — гнівався хлопець.

Минулого вечора я надіслала повідомлення, що скликаю військову раду. Кожен орден гриш повинен був надіслати двох своїх представників. Я зраділа, побачивши, що разом із Сергієм обрали Федора, та мій настрій дещо зіпсувався, коли старший гриша втрутився.

— Він має рацію, — погодився Федір. — Корпуснійці — передова Гриші. Ми найдосвідченіші у військових справах, тож повинні бути краще представлені на раді.

— Ми маємо не меншу цінність, коли йдеться про війну, — оголосила Зоя, розпашівшись.

Навіть роздратована, вигляд вона мала розкішний. Я підозрювала, що її оберуть представницею Етерців, та це мене аж ніяк не тішило.

— Якщо на раді буде троє Корпуснійців, — повела вона далі, — то й Кликунів повинно бути троє.

Всі знову заверещали. Я помітила, що Матерці не з’явилися зі скаргами. Вони були найнижчим орденом гриш і, мабуть, раділи, що їх узагалі запросили, або були занадто