Читати книгу - "Це не солодке кохання, Катерина Мединська "

У той самий момент, коли Громов уже відчинив дверцята автомобіля, готовий сісти за кермо, Валентина Іванівна завдала нового удару:
- А ти подумала, що буде з Настею, коли вона дізнається про це? 
- Мамо, я... - Ганна тяжко зітхнула, відчуваючи, як до горла підступають сльози. Сказати, що вона не думала про доньку, було б брехнею. Перед її очима тут же постало заплакане обличчя Насті. Спогади про страждання доньки вдарили з новою силою.

- Не смій вплутувати Настю, - здавлено промовила вона, зустрівшись поглядом із матір'ю.

- Усі твої дії завдають їй страшної травми! Як ти подивишся в очі цій дитині?

- Ти ж якось дивишся мені у очі, мамо! - обірвала її Ганна, блиснувши очима. 

Повисла напружена тиша. Ганна і Валентина Іванівна свердлили одна одну важкими поглядами, переповненими емоціями - болем, розчаруванням, гнівом...

- Поїхали, - глухо кинула Анна.

Олег Громов зібрав залишки терпіння і делікатно попрощався з розлюченою Валентиною Іванівною. Його обличчя залишалося безпристрасним, але всередині клекотала ціла буря емоцій. Сідаючи за кермо, Олег відчував на собі погляди сусідів, які свердлили його - жадібних глядачів цієї сцени. Завівши мотор, він повільно рушив машину з місця.

Деякий час вони їхали в гнітючому мовчанні. Нічне місто запалювало один за одним вогні вздовж доріг і у вікнах будинків. Здавалося, сама темрява відступала, просочена напругою останніх хвилин.

- Вибач, що став причиною твоєї сварки з матір'ю, - нарешті вимовив Олег, шкодуючи про те, що трапилося. Він крадькома подивився на Ганну, помітивши блиск сліз на її віях.

- Не вибачайся. Ти тут узагалі ні до чого, - Ганна переривчасто зітхнула, насилу стримуючи ридання. Їй було шалено соромно й прикро. - Справа в мені. Я не вмію вистоювати особисті кордони, ось чому всі завжди краще за мене знають, як мені жити.

На її щоках виступив нервовий рум'янець. Ганна згадала слова доньки: "Ти занадто поступлива і дуже часто не можеш дати відсіч кривднику, тому всі тебе ображають мама".

Олег кинув на неї розуміючий погляд:

- Ну, я б так не сказав. Пам'ятаєш нашу першу зустріч? - він ледь помітно посміхнувся, повертаючись думками до того дня. - Ти справила на мене сильне враження своєю напористістю і рішучістю...

- Знаєш, схоже, той випадок був чи не першим у моєму житті, коли я настільки сильно внутрішньо обурилася, що спрямувала на тебе весь свій гнів, - із сумною посмішкою міркувала Ганна, її погляд загубився в нічній панорамі за вікном. - Зазвичай я делікатно відходжу в сторону, навчена гірким досвідом. Адже щоразу, коли я висловлювалася відверто або відкрито виступала проти несправедливості, то автоматично ставала вигнанцем або наживала собі ще більших неприємності.

Олег кинув на неї поглянув із подивом:

- Тобто я потрапив під гарячу руку? - він м'яко посміхнувся, намагаючись відволікти Ганну від важких думок.

Вона злегка почервоніла і кивнула:

- Так, ти підірвав у мені вулкан обурення, - розсміялася Ганна, згадуючи той епізод. А потім сумно додала. - Напевно, в той момент ти викликав у мене неприємну асоціацію з моїм колишнім чоловіком.

Громов здивовано хмикнув:

- Невже? От вже не очікував!

Ганна важко зітхнула, збираючись із думками:

- Я просто побачила поруч із тобою молоду дівчину і зробила свої безглузді висновки. Взагалі-то, вибач мені за той випадок, я була не права і не мала права на тобі зриватися.

У авто повисла затяжна мовчанка. Олег дивився на дорогу, обмірковуючи слова Ганни. Його брови були злегка насуплені. Нарешті, він ледь чутно вимовив:

- Ні, Ганно, ти мала цілковиту рацію тоді напуститися на мене. Я повівся дуже грубо і неввічливо.  І якщо чесно, я зрадів, коли знову побачив тебе в ресторані.

Ганна перевела погляд на Громова. Його обличчя залишалося незворушним, але в погляді, спрямованому вперед на дорогу, читалася глибока задумливість. Олег зробив невелику паузу, ніби збираючись із думками, а потім продовжив:

- Увесь день після нашої першої зустрічі я ніяк не міг викинути з голови той випадок і твій осудливий погляд, - промовив Олег. - Знаєш, я багато років просто плив за течією, захоплений роботою і сімейними справами, не особливо замислюючись, як мої вчинки впливають на оточуючих. А твоя реакція... вона немов розбудила мене, змусила поглянути на себе збоку. І собі я не сподобався.

Олег замовк, даючи Ганні можливість усвідомити його слова. Тихий шелест шин по асфальту і мерехтіння нічних вогнів стали єдиними звуками в цей момент щирості.

- А неприємна ситуація з нашими дітьми... свого роду знаком долі, - продовжив він м' яким виразним тоном. - Я зрозумів, що отримав унікальний шанс усе виправити.

На обличчі Ганни розцвіла зворушлива, ніжна посмішка.

- Олеже Громов, ти взяли з вулиці безпритульного пса. Це вже говорить багато про що. Ти добрий і чуйний, і я вірю, що тобі під силу стати кращою версією себе самого.

У цей момент між ними виник той самий зв'язок, який перетворює випадкових знайомих на близьких людей. Олег кілька секунд мовчав, потім ледь помітно кивнув, ніби визнаючи їхній новий ступінь довіри.

Будинок Громова зустрів їх тишею і затишком. Ганна, ступивши за поріг, мимоволі заплющила очі, втягуючи носом знайомий запах кави й кедра.

Назустріч їм кинулося руде кошеня - пухнастий клубочок із зеленими очима. Воно потерлося об ноги Ганни, муркочучи привітну пісню.

Олег з теплою усмішкою спостерігав за цією зворушливою зустріччю.

- Знайомся, це Жвавий, - промовив він, коли пухнастий клубочок опинився в руках жінки.

Ганна ніжно погладила кошеня й здивовано перепитала:

- Жвавий?

- Так, ще й який жвавий! - посміхнувся Олег. - Він спить лише коли добре поїсть, а весь останній час бігає за мною хвостиком. А коли я беру його на руки, він намагається смоктати мій палець або інші доступні йому ділянки шкіри.