Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Після всього почутого можу сказати, що дорослі втомлювали набагато більше. Мсьє Роше, котрий завзято роздавав зі своєї кімнати консьєржа таблетки від головного болю, пакунки з чаєм для покращення настрою, капсули вітаміну С і підбадьорливі поради, запевняв кожного, що ще розпогодиться. А на Новий рік він навіть пообіцяв чисте небо і добрий огляд аж униз до долини, де будуть святкові феєрверки. У самому «Замку у хмарах» феєрверків традиційно не було. Зате тут запускали китайські небесні ліхтарики. (Вони біологічно розкладалися, виготовлялися без дроту, з бамбуку й паперу, — моя мама була б у захваті.) Проте навіть такі перспективи не змінювали нічого в напруженому настрої гостей.　

До загального шаленства додавалися ще й нотки　 депресивності, які вони намагалися компенсувати своїми особливими забаганками.　

Тато Гретхен забув про річницю весілля. І вранці він замовив двадцять одну червону троянду з побажанням доправити букет по можливості негайно. Донова мама неодноразово просила кілька разів зробити тихіше альпійських галок за вікном, бо в неї болить голова. Автор трилерів вимагав на кухні сире порося для демонстрації на своїй лекції. І це тільки три приклади!　

Хоч ніхто з них і не заслуговував на це, одначе кожне бажання було ретельно виконано: тато Гретхен отримав свої червоні троянди, хоч і не одразу, а за дві години. Протягом цього часу він не менше ніж сімнадцять разів запитав, коли їх вже нарешті доправлять. Хуґо перелетіли на іншу сторону готелю і продовжували каркати там. А автору трилерів вдалося (звісно ж, за спиною шеф-кухаря) якось «впарити» варену курку замість сирого поросяти. Хоча він і прийняв її відверто незадоволено, бо з неї не витікатиме кров, коли він імітуватиме на ній дії серійного вбивці зі своєї книги «Хештег-різник».　

Лекція відбулася ввечері у малому залі камерної музики і, на відміну від лекції пані-політика, зібрала багатенько слухачів. Настільки багатенько, що ми у відпочинковому комплексі внизу змогли насолодитися досить спокійним вечором і пан Гефельфінґер відпустив мене вже о пів на десяту.

До цього часу мені успішно вдавалося уникати зустрічей із Беном. Я десятими дорогами обходила фойє й обминала всі місця, де я на нього зазвичай натрапляла. Сьогодні в нього був вихідний, тож я могла ризикнути пройтися вестибюлем і побажати мсьє Роше доброї ночі. З іншого боку, щоб не ризикувати зовсім, я мала б скористатися ліфтом. Бен ним ніколи не їздив. Протягом дня в моїй голові постійно крутилися думки про нашу вчорашню зустріч. І що довше вони крутилися, то гірше мені робилося. Я знала Бена заледве тиждень. І припускаю, що фліртувати з якоюсь там покоївкою чи практиканткою, показувати їй дах було для нього просто приємним проведенням часу. Більше того, який хлопець, що справді цікавиться дівчиною, використає, перепрошую, тістечко, аби заткати їй рота? Для цього існує багато інших, так би мовити, значно пристойніших способів.　

Тепер я чудово розуміла Емі, котрій переживання через Ейдена щодень дедалі важче було приховувати. Елла і Ґретхен називали її Lovelorny Horny[24]. Я б не хотіла, щоб усе зайшло аж так далеко.　

Ліфт повідомив про своє прибуття якимось астматичним брязкотом. Мені ці звуки не дуже подобалися. Та коли я ще була покоївкою і прямувала кудись із громіздким візком для прибирання чи мішками з білизною, то ліфти працювали завжди бездоганно.　

Вони брязкотіли і сіпалися й цим не вельми викликали довіру. Зате винагородою було оте мелодійне «плінь», коли ти опинявся на бажаному поверсі.　

Зі мною до ліфта внизу зайшла одна з додаткових працівниць кухні. Вона була не набагато старшою за мене і виглядала досить милою, навіть попри втому й сумовитість. Поки решітка ліфта зачинялася, вона зняла білу шапочку й розщепила верхній ґудзик свого білого кітеля. Раніше я її ніколи не зустрічала. Та після того, як вона сперлася спиною на стінку ліфта й зітхнула, я відчула із нею якусь дуже тісну спорідненість.　

Й особливо тоді, коли вона тихо сказала:　

— Любов перетворює нас на дурнів, хіба не так?　

— Безумовно! — погодилась я. — Мабуть, тому, що важливі ділянки мозку блокуються, коли безперестанку про когось думаєш.　

— Ти можеш роками бути суперобережним й остерігатись віддати комусь своє серце. А потім раптом помічаєш, що ти його просто втратив.　

— Саме так! — енергійно закивала я. — А тоді цей хтось навіть не спроможеться його підняти. Хоч воно й лежить просто в нього під ногами.　

Смикнувшись, ліфт почав підніматися.　

— Власне, тоді є тільки три варіанти. — Незнайомка заклала пасмо каштанового волосся за вухо, і моїм очам відкрилася красива сережка-крапелька. — Ну, або чотири, якщо врахувати той, коли ти просто лишаєш бідне, скривавлене серце лежати в бруді, а сам ридаєш, допоки воно не перестане битися.　

— Та ні, це якось по-дурному.　

— Другий варіант — це підняти серце і покласти його собі назад у груди, а тоді зашити все так, щоб більше ніколи його не втратити. — Вона очікувально глянула на мене поглядом, сповненим надії.　

Я похитала головою. Це звучало якось озлоблено й безрадісно.　

— Третій варіант — це його підняти, гарно обтрусити й ніжно віддати чоловікові в руки, — сказала дівчина.　

— Занадто ризиковано. Він може знову його впустити. Чи кинути ним об стіну. — Я собі це дуже виразно уявила. Автор трилерів зараз напевно би тішився цим кіном у моїй голові. — Чи замкнути разом із багатьма іншими подарованими йому серцями.　

Ліфт видав своє радісне «плінь». Ми приїхали на третій поверх.　

Поки решітка ліфта відчинялася, дівчина мені сумно посміхнулася:　

— Так, певний ризик існує. Та іноді воно того варте.　

— А який же четвертий варіант? — запитала я, виходячи з ліфта.　

Дівчина не вийшла слідом за мною. Вона, певно, їхала вище.　

— Це просто. Ти лишаєш своє серце лежати там, де воно й було, і натомість підіймаєш його серце. — Вона мусила дуже голосно говорити, щоб заглушити брязкіт решітки ліфта, яка саме зачинялася. — Ти, до речі, постійно це ігноруєш, Фанні.　

Ця метафора мене так зачепила, що я навіть глянула на підлогу, аби перевірити, чи не лежить там часом серце. Звісно ж, його там не було. Коли я знову глянула вгору, то ліфт уже поїхав. Тепер я вже не запитаю, як її звати. А звідки вона знала моє ім’я? Не кажучи вже про те, звідки вона знала про мої сердечні переживання.　

— Ось ти де, — сказав хтось позаду мене.　

То був Бен. Він