Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Чого тобі? — буркнула я.　

— Тільки глянути, як у тебе справи, — відповів він. — Ти вчора так раптово зникла.　

Так. Бо я плюнула тобі їжею на піджак. (Фляк! Цей звук стояв у моїх вухах, аж поки я не заснула.) Якраз після того, як ти мене назвав прихильницею теорії змови.　

— Я мусила поспішати майструвати собі ковпак із фольги, — сказала я. — Він був мені потрібен на зібрання прихильників теорії змови, разом зі старим Стакі й автором трилерів.　

Він одразу ж усміхнувся.　

— А зараз маєш час? Ми могли б повечеряти. Я мушу тобі розповісти, що там коїться з паном Губером із номера 117.　

Мене розривали змішані почуття. З одного боку, я ще дуже добре пам’ятала «фляк», щоб невимушено сидіти навпроти нього, а тим паче їсти. А з іншого боку — неодмінно хотіла дізнатися, що ж він вивідав про пана Губера.　

Рішення ухвалили за мене плямисті гієни з Лозанни, які в цей момент вийшли з ліфта. Усі четверо були ще у формі й виглядали такими ж виснаженими, як і помічниця з кухні, з котрою я щойно їхала в ліфті. Я просто хотіла, щоб вони пройшли повз нас, — як і завжди, вони карали мене дуже приємною мені байдужістю, — та, як на зло, повз мене пройшли лише Гортензія, Камілла й Ава, дурнувато і багатозначно шкірячись.　

Забулаім’я залишилася стояти біля нас і захоплено посміхалася Бену.　

— Привіт, Бенні. Будь ласка, скажи, що все вийшло.　

Ні, будь ласка, скажи, що їм час іти. Бенні.　

Проте ні. Бен посміхнувся у відповідь. Сягнув у кишеню, витяг звідти мобільний і простягнув Забулаім’я.　

— Він знову як новенький.　

Забулаім’я голосно вереснула тільки для того, щоб одразу вдарити себе по губах і пошепки продовжити:　

— Ти просто скарб, Бенні! Дякую, дякую, дякую!　

І поки до мене почало доходити, що чекав він тут зовсім не на мене, вона стала навшпиньки і в захваті його поцілувала десь поміж губами, носом і щокою. Та я була цілковито впевнена, що цілила вона просто в губи.　

— Ти просто найкращий!　

Найгіршим було не те, що вона його поцілувала. Найгіршим було те, що він почервонів. І зовсім не трішки, а дуже сильно. Як триклятий помідор.　

— Аріана, — сказав він.　

Це виглядало неприємно зворушливо. Можливо, тому що я все ще стояла там і безтямно витріщалася.　

Але з мене було досить! Я намацала позаду себе дверну ручку й прослизнула до коридору. Останнє, що я почула, перед тим як енергійно зачинити двері, був щасливий сміх Забулаім’я. Уже коли я майже дійшла до своєї кімнати, мені спало на думку, що я могла б повернутися, відшкребти своє серце від підлоги й покласти його в сніг надворі, де б воно за ніч застигло на крижину. Це був би п’ятий варіант.　

Насправді вся ця розмова про загублені серця була справжньою маячнею. Я знову замкнула на два оберти двері й плюхнулася на ліжко, не вмикаючи світла. Ніде я не губила своє дурне серце, воно було десь тут. Ні, воно було в моїх грудях і билося як скажене. І жахливо боліло.　

Як на замовлення, екран мого телефону раптом засвітився. Мама прислала мені повідомлення — фотографію братів і тата на прогулянці. Вони стояли перед галявиною під небом, по-зимовому сірим, і сміялися на камеру. Вперше після мого прибуття сюди я відчула щось схоже на тугу за домівкою. За рівнинами і своїм старим життям. Щось зашкрябало в двері. Це була Заборонена Кішка. І як тільки я її впустила, вона одразу вистрибнула на ліжко і скрутилася, муркаючи, калачиком. Я була впевнена, що вона прийшла мене розрадити.　

21

— Емі проплакала цілу ніч, — повідомила Ґрейсі.　

— Не цілу ніч, — одразу ж заперечила Емі. — Максимум півгодини. І про це не мусять усі знати! Базікало!　

— Я ж розказую про це тільки Фанні. — Ґрейсі ображено скривилася. — Вона ж розуміє.　

Еге ж, я й так уже про це здогадалась, побачивши Емі в сонячних окулярах. На її місці я б зробила так само. І не тільки для того, щоб приховати свої заплакані очі, а й тому, що було справді дуже-дуже світло.　

Як за помахом чарівної палички, хмари розступились і через просвіти в них уже вранці пробилося сонце, ніжно торкаючись землі своїми блискучими мерехтливими променями. Після всіх цих туманних днів стільки світла тепер просто вражало.　

Навіть нам з Емі посвітліло на душі, попри наші сердечні переживання.　

Це був день перед балом, передостанній у старому році. Уже з самого ранку панувала гарячкова метушня в будинку й надворі. До входу безперестанку під’їжджали машини, привозячи композиції з квітів і піддони, повні продуктів. А ще доправили велетенську льодяну скульптуру на завтрашню гала-вечерю.　

Старий Стакі та Яромир намагалися щось зробити з масами снігу навколо готелю — снігові стіни праворуч і ліворуч від очищених доріг уже сягали до двох метрів заввишки. Це скидалося на сніговий лабіринт.　

Поруч із площею перед готелем височіла гігантська снігова гора, яку ми з Каролін використали як гірку для дітей. Вони жваво там товклися цілий день. Зі всіма, хто хотів трішки перепочити від забавок, ми з Емі скраю біля гірки випікали невеличкі снігові тістечка, які тут же продавали в уявній сніговій пекарні уявним покупцям. Більшого для щастя дітям і не треба було. Мені пригадалися слова Віктора Єгорова про те, що в цьому місці не може статися нічого поганого. Сьогодні я, власне, охоче б з ним погодилась. Звісно, я ніколи не визнаю цього перед Беном, та, можливо, я дещо перебільшила зі своїми підозрами і побоюваннями щодо викрадача із Ґранд-готелю.　

У такий ясний день, як сьогодні, — вже від обіду на небі не було жодної хмаринки, — моїй параної велося важче, ніж зазвичай. Чого не можна було стверджувати про Дратівливого Романа.　

— А ти вже чула, що цей лицемірний, нікчемний паж видав Монфору Заборонену Кішку? — запитав мене П’єр за сніданком.　

Те, що Ніко показав власникові готелю фотографії із Забороненою Кішкою, стало темою дня.　

Він навіть для доказу зібрав трішки її шерсті. І так,