Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Сподіваюся, кішка добре заховається. Вона пробула цілу ніч зі мною і лише вранці вистрибнула через вікно на дах. Я акуратно заправила своє ліжко. Але коли уявляла собі, як батько Бена і панна Мюллер заглядають у валізу під моїм ліжком і витріщаються на звиті з компресійних колготок гнізда на полиці, яка слугувала гардеробом, мені ставало зле. Колготки панни Мюллер були поскладані, без сумніву, охайними купками, кант до канта.　

Роман Монфор просто скаженів через те, що ніде не міг відшукати й сліду кішки. Він верещав на Ніко, звинувачуючи його в тому, що він марнує його, себто Монфора, дорогоцінний час на пошуки кішки. Краще б упіймав її, а не фотографував. Замість омріяного кар’єрного стрибка (прощавай нарешті капелюшок пажа) Ніко втратив усіх друзів нараз. Навіть його дружбан Йонас перестав із ним спілкуватись.　

Мерзенний настрій Романа Монфора погіршувався протягом дня. Ми це відчували навіть поза стінами готелю.

Після обіду радісні крики дітей почали його так дратувати, що він вимагав від Каролін перейти гратися з ними за будинок.　

Каролін спокійно відповіла, що вона не може цього зробити. Та якщо йому вдасться вмовити дітей покинути їхню улюблену гірку, то вона з радістю пограється з ними деінде. Це було мудро з її боку, бо звісно, що Роман Монфор не наважився би власноруч зіпсувати забаву дітям своїх вишуканих гостей.　

Скрегочучи зубами, він терпів крики дітвори, невпинно кидаючи в бік Каролін мстиві погляди. Він, певне, на когось чекав, інакше чому б він просто не зайшов усередину і не здобув нарешті омріяний спокій. Із нашої уявної пекарні я чудово могла за всім спостерігати. Буркгарт-старший приєднався на певний час до Монфора. Він мав із собою скручені аркуші — мабуть, креслення поля для гольфу. У всякому разі, він широко розмахував руками і креслив у повітрі якісь уявні лінії.　

Мені стало тяжко на серці. Через безліч інших проблем тема продажу готелю відійшла для мене на задній план. Саме сьогодні я не хотіла уявляти, як можна отак зловмисно зруйнувати таке чарівне місце.　

— Там, де зараз ялинка, має постати п’ятиповерховий апарт-готель, — сказав Дон, який звідкись раптово взявся. Він показав своєю тарілкою для катання на Ялинку-Півмісяць.　

— Милосердний Боже… — пробурмотіла я.　

— А від готелю залишиться хіба що фасадна стіна, — вів далі Дон.　

Я уважно на нього глянула, та, на диво, не побачила на його обличчі ані тіні іронії чи зловтіхи.　

— Принаймні передня. Мій тато каже, що людям уже не подобається такий «кондитерський стиль».　

— Хіба тобі можна отак просто про це говорити? — спантеличено запитала я. — Я думала, це таємниця.　

— А я думав, що ти з Беном Монфором настільки близька, що для тебе це вже давно не таємниця, — відповів Дон, навіть не кліпнувши.　

— Я з Беном не… — почала було я, та Дон закотив очі й сказав:　

— Мені цілковито байдуже, ким ви там із Беном є чи не є, Фанні Функе.　

Ідучи геть, він штовхнув Ґрейсі в снігову кучугуру і, саркастично сміючись, помчав гіркою донизу.　

Ґрейсі зібралась було його наздогнати, та її увагу привернув хтось інший.　

— Подивіться, там Трістан!　

Вона помчала назустріч йому і всім підліткам Барнбрукам, які саме вийшли з парковки в повному гірськолижному обмундируванні. Багато гостей вирушили сьогодні вранці до Еволен кататися на лижах.

І тепер саме повертались потроху назад. Хоча Емі й любила лижі, вона не поїхала через Ейдена.　

Ну і, звісно, через Еллу та Ґретхен, які, на жаль, і в лижному вбранні виглядали просто фантастично.　

— Я вже бачу фото з інстаграм-сторінки Ґретхен, хештег #селфінапідйомнику, хештег #ідеальнеобличчявшапці, хештег #якязмусилахлопцівнестимоїлижі, — пробурчала Емі й уважно почала розглядати землю, коли Ейден, навантажений трьома парами лиж, проходив повз неї у напрямку підвалу для лиж. — Хай собі не думає, ніби я якось страждатиму через те, що він потоптався по моєму серцю.　

Це нагадало мені вчорашню вечірню розмову в ліфті з милою помічницею з кухні.　

— А може, ви просто неправильно одне одного зрозуміли, — сказала я. — Може, він навіть не помітив, що ти подарувала йому своє серце. Бо ти дуже тихо й непомітно поклала його позад нього, замість того щоб ніжно покласти йому до рук.　

— Я його запитала, чи піде він зі мною на бал, — накинулася на мене Емі.　

— Я знаю. Але, можливо, він зрозумів це так: я тебе жалію, бо ти глухий. Тому я і вчу мову жестів.　

— Чому він має думати такі дурниці? Він же мене знає!　

Я стенула плечима.　

— Кожен думає собі якісь дурниці.　

На площі перед готелем з’явився Віктор Єгоров. Він став біля Романа Монфора і глянув на свій годинник. Тепер вони чекали вдвох. Галки, які перед тим годинами кружляли високо над нами, опустилися на дашок над обертовими дверима й почали голосно між собою перемовлятися.　

Монфор знервовано звів на них погляд.　

— Ненавиджу цих огидних створінь, — почула я його буркотіння. — Вони — як летючі пацюки.　

Одноногий Хуґо видав із себе ображене «кар-р-р». Решта байдуже продовжувала радісно гомоніти. Якби вони були уважнішими на моєму уроці, то могли б зараз вразити власника готелю своїм хрипким: «Тихо ти, невігласе!» Та вони мали в планах щось значно ефектніше. Як по команді, вони піднялися в повітря. Один із них щось впустив на землю. Це щось приземлилося великою білою кляксою на плече чорного піджака Монфора. І частково ще й на його вухо.　

— Фляк, — задоволено сказала я.　

Та воно загубилося серед гучної лайки Монфора. Проте він мусив тимчасово її урвати, бо дорогою нагору виїхав якраз темний лімузин і зупинився на площі перед готелем. Звідти вийшли два чоловіки. Це точно були ті, на кого чекали Єгоров і Монфор. Угорі з вікна номера 301 пан фон Дітріхштайн спостерігав за всім через об’єктив своєї камери. Я дуже сподівалася, що він спіймав момент із пташиним бомбардуванням.　

— Цікаво, правда? — Я і не помітила, як Трістан став поміж мною та Емі, й від несподіванки здригнулася.　

— Чотири чоловіки, які тиснуть одне одному руки? Та ні-і-і, не дуже.　

— Навіть якщо до руки одного з них прикута броньована валізка? — Голос Трістана звучав, як завжди, насмішкувато.　

— Оу! — Тепер і я її помітила.　

— Там усередині точно те легендарне кольє казкової краси, котре росіянка отримала як подарунок на день весілля, — сказала Емі. —