Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Я вражено на неї подивилася. Чи був бодай хтось у цьому домі, хто не знав про уявних Смірнових і їхні прикраси?　

Трістан кивнув.　

— Легендарний блакитний діамант «Надежда», — тихо мовив він. — У теперішній оправі він усе ж таки залишається гігантським, 35,56 карата. Антична огранка, оточений дванадцятьма чистими діамантами, а оправлені вони вісімнадцятикаратовим білим золотом. Колись кольє належало Катерині Великій, а після Жовтневої революції вважалося зниклим.

Чотири чоловіки поквапилися до обертових дверей і вже за мить зникли всередині.　

— Подейкують, що на діаманті висить прокляття, — продовжив Трістан. — За легендою, його ще в сімнадцятому столітті викрали з таємного храму в індійському місті Мадурай. Він був елементом золотої статуї богині Калі — третім оком на її чолі.　

— Як захопливо! Звідки ти це все знаєш? — поцікавилася Емі.　

Трістан стенув плечима:　

— Я знаю майже все про відомі коштовності. Мій дідусь розповідав мені ці історії, коли я був зовсім маленьким. Із богинею Калі краще не зв’язуватися — над цим мали б задуматися ще тодішні злодії. У неї спідниця з відсічених людських рук, а в руках вона тримає серп і посудину з кров’ю. Це богиня смерті, відома своєю нищівною люттю, а її завдання — пильнувати, щоб у всесвіті панувала рівновага. Не дивно, що її третє око нікому не принесло щастя.　

Емі здригнулася.　

— Я б не хотіла носити таку прикрасу.　

— Але він неймовірний, — сказав Трістан, глянувши вгору на кімнату 301, де пан фон Дітріхштайн саме зачиняв вікно, й усміхнувся. — І надзвичайно фотогенічний.　

— І дуже бажаний, — додала я, бо саме цієї миті площу перетнув пан Губер із кімнати 117, ідучи слідом за чотирма чоловіками всередину. Звідки він так раптово взявся?　

— Це правда, — тихо мовив Трістан. — На чорному ринку за нього дають стільки ж, як і на легальному аукціоні. Існує так багато схиблених багатіїв, котрим до лампочки закони. І вони готові на все, щоби заволодіти таким екземпляром. Справді на все.　

О Боже! Я щойно прийшла до тями й полишила свою параною разом з уявним ковпаком із фольги.　

— Припини нас лякати, — накинулася я на Трістана.　

Емі глянула на мене, як на божевільну. Трістан самовдоволено усміхнувся.　

— «Надєжда» перекладається, до речі, як надія, — сказав він і граційно вистрибнув на снігову стіну. — Між іншим, Емі, ти знаєш, що Ейден у тебе закоханий? Просто він занадто гордий, щоб тобі це сказати. Він боїться, що ти вислухаєш його лише зі співчуття.　

І, не залишившись спостерігати, як вираз обличчя Емі перемінювався зі скептичного на спантеличений і до неймовірно радісного, Трістан зістрибнув зі стіни, повільно побрів через площу і зник за дверима готелю.　

Того дня я більше його не бачила, інакше б подякувала. Бо йому справді вдалося витягти Емі з її похмурого настрою. Якби це було правдою, то до хепі-енду поміж Ейденом і Емі більше б нічого не стояло на заваді.　

От і чудово, тепер хоча б одна з нас щаслива. Я щиро бажала цього Емі.　

Ну а я без хвилювання не могла навіть повз рецепцію пройти. Мене сердило, що Бен так мило мені усміхався, ніби нічого й не трапилося. Але він і не мусив думати, що вчорашня подія якось мене зачепила. Тож я усміхалась у відповідь, навіть привітно махала йому, перед тим як підніматися сходами. Я колись десь читала, що мозок виділяє гормон щастя, коли усмішка на обличчі тримається протягом однієї хвилини. Та моя не протрималася і тридцять секунд. Цьому перешкоджала вчорашня подія. І моє тіло, мабуть, більше ніколи не виділятиме гормон щастя.　

Це і було, напевне, причиною того, що в мене на чолі вискочив гігантський прищ. Його я побачила пізніше в душовій. А ще абсурднішим було те, що я підстригла пасмо волосся, аби його прикрити. Тепер у мене був не тільки жирний прищ на чолі, а ще й коротенька гривка. І все це виглядало справді тупо.　

Це було найперше, що помітив Бен, коли ми зустрілися наступного разу. Перед своєю зміною у відпочинковому комплексі я зайшла до Павела в пральню. Там я побачила Бена, який із голим торсом стояв на табуретці, а Павел відзначав краї його чорних штанів.

— О, я не знала, що ти тут, — сказала я перше, що спало мені на думку. Щоправда, це так і було, бо в Бена ще тривав робочий день.　

А Бен одночасно зі мною запитав:　

— Що це з твоїм волоссям?　

Поки між нами панувала мовчанка, Павел перебрав комунікацію на себе.　

— Бідний хлопець щойно згадав, що йому на завтрашній вечір потрібен смокінг. Але плюс смокінгів у тому, що вони ніколи не виходять із моди — я мушу їх тільки відповідно підшивати. Піджак уже поправили. Сорочку він «позичив» у тата, я її вже звузив. Потрібно лише попрасувати. — Він показав на білу сорочку, що висіла на спинці стільця. — Якщо хочеш допомогти… о, твоє волосся виглядає справді дивно, Фанечко. Що ти з ним зробила?　

— Там під ним прищ, — похмуро сказала я і, взявши сорочку, пішла до прасувальної дошки.　

— Але ж це не означає, що ти повинна одразу себе нівечити, — сказав Бен.　

— Це дуже великий прищ. Як мінімум вісім каратів.　

Бен пирснув.　

Я зігнулась, аби ввімкнути праску.　

— Добре, що ти в такому чудовому настрої, Бенні. — Я намагалася спародіювати високий голос Забулаім’я і додала трішки сюсюкання: — Ти такий скарб, Бенні. Ти просто найкращий!　

Бен перестав сміятися.　

— Я нічого не можу вдіяти проти того, що… подобаюся іншим. Я просто поремонтував їй телефон, оце й усе.　

— О, обережно з сорочкою. — Павел стурбовано наморщив чоло, коли побачив, як грубо я з нею поводилася. — Це наша єдина. А бал уже завтра.　

— Так, так, усе гаразд. — Про вальс і Гретхен я і словом не обмовлюся… — То що там із паном Губером із кімнати 117? — спитала я натомість.　

О Боже, невже він не може накинути щось на себе? Вигляд оголеного торса Бена збивав мене з пантелику, особливо тепер, коли він схрестив руки на м’язистих грудях. Він, напевно, у свій вільний час постійно віджимається і качає прес. Саме по собі тіло в такій формі бути не може.　

— Я хотів розповісти тобі це ще вчора ввечері, — сказав він. — Але ти раптово кудись зникла.　

— Бо інопланетяни телепортували мене у свій корабель, на зібрання прихильників теорії змови. — Я пройшлася праскою по краях сорочки. — Ну, то розказуй, що ти довідався.　

Павел зітхнув.　

— Я не люблю, коли ви