Читати книгу - "Гора між нами"

— Як що?

— Як я думаю… думаю про щось, про що не мусить думати лікар.

— Тобто ти все ж таки людина?

— Еге ж.

— Я їй заздрю, — мовила Ешлі, помовчавши.

— Ти схожа на неї.

— Чим саме?

— Ну, фізично. Ти теж спортивна та м’язиста. Мабуть, можеш одним ударом відправити мене рахувати зуби.

Вона розсміялася.

— Інтелектуально теж — мені не хочеться з тобою сперечатися. Емоційно — ти так само, як і вона, ні від чого не тікаєш. Ти любиш казати як є, а не ходити довкола. У тебе є якісь неймовірні запаси внутрішньої сили, про що свідчить твоє почуття гумору.

— А яка її найбільша слабкість?

Я не хотів відповідати на це питання.

— Ну добре, не відповідай. Якою була її найбільша слабкість до вашого розлучення?

— Те саме, що було й найсильнішою її рисою.

— Що саме?

— Любов. Любов до мене та наших дітей.

— Як же це так?

— Вона ставила нас на чільне місце. Завжди. А сама залишалася десь далеко позаду.

— І як це може бути слабкістю?

— Може.

— І це стало причиною розлучення?

— Ні. Але й не допомогло.

— А чого б ти хотів?

— Я хотів би, щоб вона була трохи більшою егоїсткою, — спробував я дібрати слів. — Як я.

Я взяв шматок фанери, змахнув з нього порох, поклав їй на коліна, а відтак подав коробку з пазлом.

— Знайшов в одному з будиночків. Зображення вже немає, тому я не знаю, що за малюнок вийде. Може, згаєш за цим трохи часу.

Ешлі миттю відкрила коробку, висипала кольорові шматочки на дошку й заходилася їх перевертати.

— Будеш допомагати?

— Е, ні. У мене голова йде обертом, навіть коли дивлюся на них.

— Та не все так погано, — вона вправно розбирала купку. — Просто треба мати дещицю терпцю, і все вийде.

Я оглянув купу шматочків.

— Ну, а якщо не вийде?

— Вийде. Може, отримаєш не те, на що розраховував, але щось точно вийде.

— Я не такий терплячий.

— Сумніваюся.

— Усе одно не хочу, дякую.

Через снігопад, що ніяк не вщухав, надворі було сіро та холодно. Наморозь розмалювала вікна чудернацькими візерунками.

Розміри ноги Ешлі мене не тішили.

— Якби я була героєм коміксів, мене звали б Людина-Нога.

Узявши велике відро, я пішов на вулицю по сніг. Там я наліпив сніжків, повернувся, сів поруч та почав катати їх по нозі. Вона відклала пазл і простелила під ногу рушника. Я робив невеличкі перерви між підходами.

— Приємного мало, — прокоментувала Ешлі, підклавши руки під голову.

— Зачекай кілька хвилин — нога затерпне, і стане легше.

— Ну, добре. А зараз зовсім невесело.

За чотири сніжки вона кинула скиглити та почала роздивлятися вікно. Я хвилин із тридцять холодив їй ногу, але ефект був нульовий — хіба що шкіра почервоніла.

— Кожну годину холодитимеш знову, добре?

Ешлі кивнула. Очі помітно почервоніли, як і все обличчя. Можливо, причиною того стала ванна, а може, і ні.

— Так що, є якісь думки стосовно того, де ми?

Я приніс ближче «мапу» та показав хрестик. Тут Наполеон пошкрябався в двері, я відчинив йому, і він вскочив, наче був тут господар. Попрямував до свого місця на матраці, нарізав кілька кіл, улігся, сховав морду під лапу та заплющив очі. У нього коло вуха і досі була кров, а живіт помітно покруглішав.

— Де це він вештався?

— Снідав.

— А нам щось приніс?

— Я казав йому, але сумніваюся, що він мене послухав.

— Ти що, не міг у нього хоч трохи поцупити?

— А ти стала б цупити їжу в нього з-під носа? Що, маєш зайву руку?

Вона погладила псові живіт.

— Згодна. Він точно не з терплячих. То що, який у нас план?

— Збираюся піти на розвідку сьогодні. Спробую здобути нам щось на вечерю.

— А далі?

— Ну… Нам потрібна їжа. А ще було б добре, аби вщух сніг.

— А потім?

— А відтак з’їмо, скільки зможемо, спакуємося й підемо.

— Куди?

— Ще не знаю. Я розв’язую одну проблему за раз.

Ешлі відкинулася та заплющила очі.

— Тоді скажеш, щойно вирішиш. Я тут почекаю.

Я наліпив ще з десяток сніжків та прилаштував коло крісла якнайдалі від вогню. Потім нарізав смужок з однієї вовняної ковдри й намотав на руки.

— Якщо я за годину не повернуся, не забудь холодити ногу. Тридцять хвилин холодиш — годину відпочиваєш. Добре? — Я взяв лук. — І пити не забувай.

— Слухаюся, сер.

— Це не жарти. Тридцять хвилин через шістдесят.

— Ти говориш як мій лікар.

— Ще б пак.

Я вийшов на вулицю. Сильний вітер здіймав у повітря невеличкі смерчі зі снігу та трусив гілки дерев. Я видерся на пагорб за табором — він був частиною того хребта, що півмісяцем обходив озеро, так що з одного боку звідси добре було видно озеро, а з другого — долину.

Оглянув табір. Хай для кого він призначався, але люди мають якось сюди приїжджати. Не можуть же таку кількість людей привозити гелікоптером. Звісна річ, можливо, вони приходили сюди пішки чи приїздили верхи, але все одно має бути якась стежка. І вона мусить бути десь поруч, бо далеко вони не зайшли б.

Я вирушив на південь по колу і справді скоро знайшов стежку. Доріжка десь на два коні завширшки звивалася між деревами та вела на просмик і в долину позаду. Можна припустити, що звідси недалеко до автомобільного шляху, бо туристи не можуть іти з рюкзаками через півштату. Гадаю, кілька миль, не більше. Якщо тільки це не табір лише для бойскаутів зі званням «Орел», але це навряд чи — надто вже він великий.

Стало холодніше. Рукам у вовняних обмотках було краще, ніж у джинсових, але від холоду ганчірки не надто добре захищали. Треба повертатись у будинок.

Ешлі проспала майже весь день. Я й далі холодив їй ногу, і вона іноді прокидалась. Узагалі за нашої ситуації сон був для неї найкращими ліками. Кожна хвилина спокійного сну — це