Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

плотар. А жінка його проводжала до Бугу, де стежка від дому в Лисячому Хвості перетиналася з дорогою на Бересть. Була вона молода, невеличка, але статна, косата, а кругле личко нисе вималював майстер з Малорити, той, що робив образи для Прилуцької церкви. Родом була з маленького недалекого села Харси. Землі за нею дали немніжко – ото три моргі біля Довгенького, та ще з морг косовиска на Смутному. Але така вона жвава і весела, полем бігає вбиги, вправно пряде та тче, а головне – весь час говорить віршами, такого і не чути в їхній стороні. Так легко складає пісні та так хороше співає їх, що й чоловік, і його родичі не нарадуються на молоду жінку плотогона. Він і взяв її, можна сказати, за цю здатність складати вірші та співати. Літом вона була серед тих, кого наймали жати жито; жали на Піскові коло Бугу, і він під час жнива не ходив плотом, а був у полі разом з усіма. Вершники під’їхали спитатися коротку дорогу та де переправа, і поки женці та жнеї, розігнувшись від жита, толкували з приїжджими, не проминувши довідатися від них, хто вони та що, та що чути за світом, та в святій Почаївський лаврі, та хто тепер на Вкраїні з булавою – вона мовчала та дивилася. Розмова недовга була, кінники навіть не спішувалися, бо хотіли засвітла добратися до Коденя, вже попрощалися і стали розвертати коней, як дівчина з Харсів раптом заспівала чисто та голосно:

Там на горі, там женці жнуть,

А попід горою яром-долиною козаки йдуть…

Попереду Дорошенко

Веде своє військо хорошенько…

Всі аж оніміли. Переїжджі таки спішилися, а потім, коли знову сіли на коней, понесли пісню з собою. А намовляли ж і дівчину поїхати з ними. Хлопцеві довго в очах стояло, як дивився на неї отой ватажок з пером пави на шапці. І от коли восени батько спитали, кого син хотів би взяти, відповів, як давно хотів: Христю харсянську, Максимкову. І батько не перечили.

Вона й тепер пісні придумляє. Отаку придумала в перший тиждень життя в Лисячому Хвості і тепер співає, ідучи поруч, хутенько перебираючи маленькими ніжками в постоликах:

                            Ой піду я понад Бугом,

                            Де мій милий оре плугом.

                            Занесу йому я їсти,

                            Чи не скаже мені сісти.

                            Занесу йому я пити,

                            Чи не буде говорити.

                            Він наївся і напився

                            І на ріллі положився.

                            – Чого лежиш, чом не ореш,

                            Чом до мене не говориш?

                            – А я лежу і думаю,

                            Не до мислі жінку маю.

                            Чужі жінки, як ластівки,

                            Моя жінка, як жидівка.

                            Чужі жінки коноплі мочать,

                            Мої коноплі свині та й волочать.

                            – Не вилізли тобі очі,

                            Не сватав ти мя уночі.

                            Тільки сватав в день біленький,

                            Бачив мене молоденьку.

                            Не був ти сам з собою,

                            А приїхав з родиною.

                            А приїхав з старшим братом,

                            З матінкою, з рідним татом.

Сміється, бачиш ти, з чоловіка. Щебетуха, пташка. Плотогон тепер і не знає, як би жив без неї. Як женився, нисе другою людиною став. Міцнішою, і жартувати навчився, як вона.

Він спинився, обняв жінку. Торба з інструментом заважала йому, і, оглянувшись, він повісив її на сук невеликої калини, що росла при стежці. І притулив обличчя до її шиї між краєм намітки та коміром кунтуша. І відчув її тепло. Але раптом вони почули дивний звук: обценьки та ножиці дрібно стукотіли одне об одне в торбі, що висіла на калині. Торба дріботіла. Не від вітру: найменшого руху не було в повітрі, холодний вранішній листопадівський туман щільно заповнював все білою недвижимою мглою. Та й від вітру ляскотіло б не так – тоді звук був би нечастий, від повіву до повіву. А то майже неспинно дріботіло, майже безперестанку – так, наче десь недалеко з-під землі хотів вибратися величезний хтось і пнувся, стиснувши зуби, підняти над собою важкі пласти ґрунту. Переводив коротко дихання – і знову пнувся. і земля від того дрижала, і ляскотіло в торбі на калині. І це було страшно.

Блідна від ляку Христя перехрестилася, перехрестився й чоловік. Заліззя задзвонило знову, подалося, навіть сильніше. Більше того, новий звук додався: з-під землі, з нетрів – тух, тух, тух, тух-тух – як би бухання бубна на весіллі, тільки в якомусь дивному, нечутому раніше ритмі… Христя знову наклала на себе церковне знамення, а після стала читати замову, якої навчилася від баби і яку не раз вже читала, коли зустрічалася зі страшним: «Велике око дивиться глибоко…». Також вона дістала з гаманечка під спідницею Гнилу Шкіру і розгорнула її.

Гнила Шкіра – так її мати називала кавалок старого, заношеного ременя, на якому виднілася малюнки. Ніхто не знав, що то за Шкіра, що на ній зображено, але, казали, вона зберігається в їхньому роду ще з часів перших народів. Мати Христі ставилася до Гнилої Шкіри з сумішшю поваги та іронії, але вчила доньку завжди носити її з собою, як це робила й сама:

– Тримай-но. Не знаю, що то, але не нам і знати, – сказала, передаючи їй. – Перебуває вона в нашому роді – то й не нам це змінювати. Носи при собі весь час, так і мені моя матінка казала, а їй – її баба. А прийде твій час зі світу йти – передаси доньці чи онуці.

На Гнилій Шкірі, коли придивитися, можна побачити складані креслення; навчене око побачило б спіралі Фибоначі, піраміду в аксонометрії, пентаграми та гектограми, візерунчасті сплетення синусоїд та овалів, перекреслені висотами та медіанами трикутники і тетраедри. В очах же плотогона, який тепер побачив її вперше, то все було якимись чортівськими знаками… З німим здивуванням і острахом він чув, як жінка промовляє: «В кривому лісі на довгий стрісі…»

…Женився на відьмі, – це перша думка. – А ну і що, – це друга.

«…на мокрому полі не встань ніколи», – шепче Христя, і коли доходить до кінця і три рази повторює: «Сила і слава, сила і слава, сила і слава», – стихає бухання, перестає дрижати земля, торба затихає на калині.

…Христя не знала, з якою силою зіткнулася, але стримала її з допомогою Гнилої Шкіри. Тепер Гнила Шкіра разом з нею лежить під колодою. Думаю, її варто дістати, – закінчила Смерть.

– А як Христя вмерла? Чому не передала Шкіру далій? Її забили, як відьму?

– Ні. Хоча Страдецький священник і намагався на неї напустити суд церковний. Але не через це вона вмерла. Просто Христин плотогон через десять років по тому приніс додому з Гданська не лише пенезі, а і заразу. Вона їх всіх і викосила разом – його самого, жінку, дитину. Тільки й залишилося з родини: старий дід та дівчинка мала… А оскільки про Христю давно казали, що відьма, то й поховали їх як відьмаків – під колодами. Ніхто їх не передягав, не обмивав – так і пішла та шкіряна книжка під землю… Посередині лежить Христя, між чоловіком та сином… Але мені пора йти. У смерті не мусить бути перебоїв.

– А ти точно Смерть? – вирвалося у мене. – Не життя?