Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Гра у три руки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра у три руки"

399
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гра у три руки" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 69
Перейти на сторінку:
перспективи зростання залишали бажати кращого, а на Ірину, попри фахові чесноти, продовжували дивитись як на потенційну шлюху «принеси-подай».

Займатись у таких обставинах купівлею квартири безглуздо. Спочатку робота. Взагалі усе спочатку! Скільки можна...

День народження, що намалювавсь у цій ситуації невідомо звідки, був щонайменше, недоречним. Якщо чесно, вона взагалі забула про нього. Нагадала Альбіна. Як завжди, перша. О пів на сьому ранку, коли ще можна спати. Якого біса? Не знає, що вона без роботи?

Ставши перед дзеркалом, Ірина порахувала роки, зморшки і насущні проблеми. Результат настільки не втішив, що не хотілося навіть думати про святкові гуляння. Дзвінки змінювали один одного. Нечисленні наполовину забуті родичі, Андрій, який ніяк не міг позбутися думок про можливий роман, Валерій — з тих самих міркувань, але з іншим прикидом і трактуванням ситуації. Ближче до обіду почали масово озиватися «колишні». Не зателефонував лише доцент консерваторії — сраний композитор, либонь, досі жував образу, доповнюючи її стражданнями і втілюючи останні у звукові комбінації, зрозумілі лише подібним до нього. Обізвався навіть Іноверцев — наче й не було нічого. Побажав. Поцікавився, чи знайшла роботу... Худобина!

Настрій зіпсувавсь остаточно. О сьомій вони оцінювали бездарну кухню у кабаці, що претендував на ексклюзивність, а Сергій, власник закладу, чомусь знав про Іринину дату. Всюдисуща Альбіна... Чим далі, тим більше вона нагадувала собачку якоїсь дзявулистої породи з мертвою хваткою. Замкне щелепи і — «гайки». Можна вбивати — не відпустить. Невдовзі за їхнім столиком сидів ще й партнер Сергія по бізнесу. Кількість питва зростала, а подруга більше й більше «западала» на партнера.

Усе з'ясувалося за півгодини. Вони ж були знайомі раніше, й Аля притягла Ірину сюди з конкретною метою! «Кажуть, там кабачок непоганий...» От, сучка...

Альбіна все частіше ходила танцювати й курити, а перекури затягувалися. Ірину взяла нудь. На Сергія дивитися було бридко. Подальші слова і вчинки несподіваного кавалера читала наперед зі стовідсотковою ймовірністю. Його пухкенькі ручки раз у раз тягнулися до неї. Рахунок довелося випрошувати довго й нудно, адже власник бажав форсанути широким жестом.

— Ти завжди мусиш усе зіпсувати! — просичала на прощання подруга. — От скажи, що ти за людина? Чого тобі треба? Що не так? Сама не живеш й іншим не даєш...

Чотири стіни навколо виявилися найприємнішим враженням дня. Того, що претендував начебто на святковий. В гробу вона бачила таке свято... У голові — каша, і заснути швидко не вдасться. За дурним заняттям під назвою «День народження» Ірина не зазирнула навіть у свої пошукові сторінки. А можливо, якраз сьогодні... От би було! Нормальний роботодавець як подарунок на день народження. Рука потягнулася до ноутбука, але відразу ж зупинилась. І не тому, що не вірилося в імовірність такого збігу. Щось зовсім стороннє спричинило відчутний холод попід грудьми.

Там, у сплячому ноуті могло бути ще одне вітання. А могло й не бути.

Тьху! То й що? Потрібно воно їй сто років! Чому ж тоді так несподівано утворився вакуум у животі і тримає досі? Чи не тому, що вітання, про яке йшлося, мало б виглядати приблизно так:

Знаю, що доля не балує тебе подарунками, хоча ти й заслуговуєш їх. Та не розкисай. Роби свою справу як умієш — і усе зладиться. Тримайсь і бережи себе. Ти мені дуже потрібна. А ще — прийми мої вітання. І не витрачай часу на підрахунок років, зморщок і проблем. Щоб не було, ти — найкраща.

Можливо, таке вітання вона могла отримати раніше. Якби обставини не втрутилися й не розвалили той невеличкий простір, де можна сховатися, пересидіти негоду, відновити сили й залікувати рани. Такий собі маленький куточок із дахом над головою й теплими стінами, не відомий більше нікому. Нині там лише руїни, адже життєва негода погуляла на славу. Та найбільша прикрість полягала у тому, що наслідків могло й не бути. Якби свого часу їй не забракло витримки лише трошки подбати про це — не залишити двері будь-як у переконанні, що більше не знадобиться, позачиняти вікна, скріпити мотузкою... Воно б вистояло.

Від цих уявлень так замлоїло усередині, що не диво було дряпатися на стінку. Потреба у кількох словах, що намалювалися несамохіть, закрила собою важливі події та негаразди. Усе відійшло на другий план. І здатним на таке, здавалося, нехитре диво був тільки він. Невже ця людина упродовж дня не згадала про дату на календарі? Невже не спромоглася хоча б на жест ввічливості? Те, що цю саму людину вона, Ірина, не так давно поставила перед фактом повної непридатності для подальших стосунків у будь-якій формі, спадало на згадку, проте не бажало фігурувати вирішальною обставиною. Чого не наговорить жінка у стресовому стані?

Що ж, розтягувати вагання — не її стиль. Увімкнувши ноутбук, Ірина спостерігала завантаження. У грудях товклося. Ну... Поштова скринька. Квадратики листів з'являлися один за одним. Нічого дивного, вони надходили щодня з різних місць. Сьогоднішні чотири були усі від роботодавців. Прийом пошти закінчився. Більше нічого. Перевіривши, чи ніде не проґавила, Ірина опустила руки. Не буде листа. А якщо б раптом він і спромігся, це справді відігравало б роль жеста ввічливості. Чи варто? І так усе життя — тільки жести.

Важкість на душі не давала змоги вдумливо прочитати пошту. Хоча там не було над чим особливо думати. Такі пропозиції не цікавили. Ірину зараз узагалі нічого не цікавило. Невже не можна було хоча б у день її народження!.. Цю думку не адресувала йому — тому, хто міг і, безперечно, пам'ятав, але не схотів. Не спрямовувалася й до міфічного Діда Мороза, в якого Ірина більше не вірила. Думки невідомо до кого... Тупо напитись?.. Але що це дасть?

То не був черговий депресняк, який обов'язково колись скінчиться, з яким ще можна якось боротися. Несподівано Ірина побачила не те щоб глухий кут, радше навпаки. Глухий кут закінчується стіною. Це лячно, але якщо є стіна, то є і засоби її перелізти, а ні — пробити й піти далі. Усе залежить від людини. Тут же йшлося про якусь нескінченість, відсутність пункту призначення. Попереду не стояла перепона, яка б зупиняла її рух. Іди скільки забажаєш, але там лише порожнеча, і дістатися кудись неможливо, незалежно у депресії ти чи навпаки на піднесенні.

Годинник показував першу ночі, що свідчило про закінчення свята. Хотілося кудись подітися. Монітор вимкнувся заставкою, ще трохи — й комп'ютер згасне. Напевно, цей козел уже трахнув Альбіну і вона також спить. То

1 ... 57 58 59 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра у три руки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра у три руки"