Читати книгу - "Гра у три руки"

Вона торкнулася клавіш, і екран засвітився. Букви з'являлися на ньому одна за одною, стиралися, вискакували наново. Процес відбувався нервово. Фрази не складались, але відчуття, що в пункті їхнього призначення вона і так втратила лице, змушувало редагувати їх аби не відправити у сирому кострубатому вигляді.

Мені погано.

Мені дуже погано.

Ти вже спиш? Тоді завтра не відписуй.

Поїхало. Чого б йому не спати? Цей чоловік встигає зробити за день усе заплановане, а плани не перевищують його можливостей. Чому б не спати? З відомих причин у нього нема перспектив злетіти наверх. Відповідно такому легше проіснувати. Чітке розмежування довкілля на дві категорії — те, що ти можеш, і те, чого не можеш. Те, що для тебе, і що не для тебе. І не треба...

Поява квадратика та відповідний звук змусили її здригнутися. Той, хто мав би з відчуттям виконаного обов'язку бачити третій сон, виявляється, не спав. Пальці потерпли, торкаючись зовсім не чутливих кнопок. Ні, не може так бути! Вона таки заслужила на щось у цьому житті, принаймні у такий день. Нехай уже пів на другу наступного, але...

Лист розпаковувався.

Щось сталося? Тобі щось загрожує?

Наче не вірячи очам, Ірина посунула курсором донизу і догори. Більше нічого. Дві лаконічні фрази — і триндець... Здавалось, її лист потрапив до іншої людини. Проте їй усе-таки відповіли. А залишатися самій сьогодні особливо тяжко.

Ні. Просто важко. Ти не уявляєш, наскільки. Важко і самотньо. Я не справляюся...

Його відповіді були чіткими і написаними явно не спросоння.

Заспокойся і лягай спати. Ти швидко відновлюєшся, і завтра усе буде гаразд.

Ось як. У схожій формі він, напевно, давав рекомендації і розчарованим у своїх силах учням. Власне, їй доводилося це спостерігати. В уяві виникла картина — широкоплечий чоловік з упевненим поглядом на візку, який вправно курсує квартирою. Двоє учнів, котрі працюють, без перебільшення, з натхненням. Охайний та виголений, швидкий на думку і слово, він уміло веде урок, результат якого не анулюється в їхніх головах навіть за умов, якщо хлопці, вийшовши, закурять у під'їзді й загнуть матом. Не на його адресу — це точно.

Не можу заспокоїтись. Учора був мій день народження. Я залишилася без вітання. Принаймні, такого як хотілося.

Охайність була головною рисою цього чоловіка. Ота, яка визначалася ретельно випраною і випрасуваною грубою картатою сорочкою, доглянутими нігтями та чистотою у квартирі, вона, наче цінна порода, своїм початком зникала всередині, у надрах і сиділа там міцно й звично. Отже, відповість. І привітає хоча б зараз та хоч якось.

Ти сама визначила мою непридатність для багатьох речей, які, здавалося, не мали б залежати від здатності людини ходити. Тому пробач, не можу нічим допомогти.

Це було одним з її ж постулатів — у житті людина повинна отримувати по заслугах. Щоправда, зазвичай справедливе положення поширювалося чомусь переважно на інших, особливо, якщо йшлося про недоотримання. Зараз синдром принцеси мовчав. А відчуття, що пора нарешті застосувати цей принцип сповна до себе, ставало дедалі гнітючішим. За усе потрібно платити. Перефразувавши його у таке делікатніше формулювання, Ірина торкнулася клавіш.

Пробач мені. Я поводилася негідно. Самій неприємно, коли згадаю. Винні вади мого характеру. І перенесений стрес. Будь ласка, не ображайся.

Більшого, поза всяке бажання, вона зробити не могла. Чорти... От якби цей лист залишився без відповіді, а завтра зранку чоловік написав би як раніше, наче нічого й не сталося. Запропонував телефоном каву... Адже це був і його куток. А отже, холодно і самотньо зараз не лише їй. Потрібно небагато — втамувати образу і зробити крок назустріч. Один маленький крок. І теплі стіни виростуть самі. Наново. На тому самому місці. Тоді летілося б як на крилах і всі проблеми розв'язувалися б зовсім інакше. І не було б ніякої порожнечі без обріїв...

Квадратик моргнув без затримки. А може, для такого не треба чекати до ранку?..

Вибачення зайві, адже ти поводилася цілком ввічливо. А ображатися на когось за світогляд узагалі безглуздо.

Їй по-простому відсікали шлях для подальшої можливості продовження чи й зміни стосунків. Гаразд, вона переживе і це. Вона взагалі усе зможе, усе зуміє пережити. Наперекір цілому світові. Не кажучи вже про якогось інваліда із завищеною самооцінкою.

XXXVIII

Це мало бути «щось таке», і купити його в магазині важко. Упродовж кількох тижнів вона проводила у неті практично увесь вільний час і шукала. Спочатку надибувала оригінальні варіанти, потім пішли повторення, згодом стало взагалі нецікаво. Інтернет виявився не настільки бездонною прірвою. Будь-що у ньому мало початок, кінець і підлягало осяганню.

Щось подібне відбувалося й тепер, — стосовно пошуків роботи. Варіанти, що претендували на цікавість, закінчилися. Пішла така фігня, що не було на що дивитись. Інтернет виснажився з даної проблеми, і тепер, після тритижневого керування «Глобусом» Ірину міг чекати лише крок назад, крок донизу. Ситуація потребувала стратегічно іншого рішення. Чогось кардинально не схожого.