Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Крім одного.

Харитон так ніколи мене щиро й не покохав...

Я бачу це. Бачу чітко, що він мене не кохає. Не кохає так, як я цього хочу, як того заслуговую. Так — він дарує мені стабільно часто квіти, а на свято дорогі прикраси, дає гроші на їжу, одяг, розваги, догляд. Так — він цінує мене та вихваляється мною перед гостями або знайомими. Так — він мене захищає. Так — коли мені бувало погано, він робив усе можливо, щоб мені легшало. Він був єдиним, хто заспокоював мене після нічних кошмарів і тим, хто не спав зі мною тоді. Він міряє мені температуру та мчить до аптеки, варто тільки сказані мені, що я погано себе почуваю... Але от чи кохає?..

Раніше я думала, що просто я нічого не тямлю. Кожний кохає так, як уміє. Кожний проявляє любов по-своєму. І цим я виправдовувала свого чоловіка. Але ж... Нині я гірко жалкую про таку свою позицію.

Він мене не кохає. Принаймні, кохає недостатньо. Він не шукає мої очі в натовпі. Не милується мною, коли я розчісую своє волосся перед люстерком або перед тим, як лягаю спати. Він не пробуджує мене ранковим поцілунком. Та й взагалі жадібний на поцілунки...

На мить замислююсь. А на яке ж кохання тоді я заслуговую? Чого потребую? Ймовірно, я волію, щоб я була комусь необхідністю. Не прикрасою та не зручною людиною, а чимось таким, без чого не живуть...

В роздумах, нехтуючи домашніми обов'язками, так і проживаю цей день. Дім, що донедавна був наповнений приємними асоціаціями, враз стає пусткою для звинувачень. Я починаю картати себе, що обрала для себе цей шлях. Але я ж хотіла, як краще...

А о чотирнадцятій мені зненацька надходить повідомлення з незнайомого номеру.

"Готова? Je vous attends*"

Одразу ж здогадуюсь від кого це.

Відповідаю коротким повідомленням, що готова.

Аби перекреслити цей день, сповнений каяття та самоаналізу, пів години стирчу біля дзеркала. Хочу бути не краще, ніж я є чи кращою, ніж можу бути, а просто собою. Такою, якою я себе відчуваю. І попри всі важкі роздуми, пригадую, яка я є. Грайлива. Мрійлива. І, часом, трохи кумедна. І з неймовірно розкішною натуральною вродою... Начебто.

О чотирнадцятій п'ятдесят я вмикаю Zoom. І починаю задихатися. Не вірю, що все відбувається насправді.

За п'ять хвилин мені надходить виклик.

Сашко з'являється в екрані ноутбуку, наче чарівник. Своєю широкою усмішкою, що тією чарівною паличкою, він і мене змушує автоматично усміхнутись.

Його очі починають блищати, а груди широко здійматися. Він помітно нервує.

— Привіт. Радий тебе бачити, — промовляє і хоче щось ще сказати, але не наважується.

— Привіт. І я тебе... А радше вас. Учитель, — серйозно кажу, стримуючи, щоб не засміятися. Радісно. Щиросердно.

— Облиш! Хіба нам потрібний цей офіціоз? — Сашко торкається своїх губ пальцями. Я мимоволі ловлю на думці згадку, як вивчала ці його губи своїми... Мені стає цікаво, чи не думає він теж нині про це?

— То... урок починається? — питаю, схвильовано переминаючи поділ своєї сукні, все ніяк не зумівши сховати цю свою дурнувату усмішку, яку до мого обличчя, ніби скотчем приклеїли.

— Так. Якщо ніхто не проти, то почнімо. Ти ж згодна? — запитує мене сіроокий, поглянувши на мене так, ніби ладен всю мене... з'їсти.

Від цього погляду мене кидає в жар.

— Згодна на що? – перепитую, забувши, про що щойно Саша говорив.

— На уроки французького. Чи в тебе є ще якісь пропозиції або побажання? — сміється короткострижений брюнет.

Я повторюю за ним його дію слідом, вивчаючи оголений верх грудей, що визирає з-під розстебнутої чорної сорочки. А коли підіймаю очі та пробігаюсь ними Сашковою шиєю, кадиком, підборіддям і зупиняюсь на його сірих туманах — раптово усвідомлюю, що ось воно. Саме так і має дивитись чоловік на жінку, котру кохає. Саме таким і має бути акт щирого, непідробного милування...

Як же я сумувала за ним...

____

Je vous attends* — (франц.) я чекаю.