Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Окрилений відрадою, після вчорашньої віртуальної зустріччі з Анжелікою, не йду, а танцюю вуличками Львова. І байдуже, що подумають люди! Я знову маю змогу її бачити. Я маю можливість дізнаватись про її справи та настрій. Ба більше — я й сам можу бути причетним до появи її усмішки на ангельськи вродливому личку!

Ми вчора вельми приємно поспілкувалися. Навіть сміялися! І зовсім трішки, як мені здалося, з'ясовували стосунки. Ліка, начебто, приревнувала мене до Марфи. Все допитувалась, як я з тією хихотушкою обмінявся контактами та чи часто спілкуюся. І хоч сама Марфа попереджала мене про такі питання, бо вона теж потрапила свого часу під тортури допиту, але мені було важко стриматись у моменті, щоб не засміятися. Від радості.

Мій янгол мене ревнує! Хоча це її я маю ревнувати, бо вона заміжня. Та факт залишається фактом. Свідомо чи ні, дещо завуальовано, але ревнує. А це означає, що почуття до мене в неї ще лишились.

Всю решту часу, а саме у проміжку півтори години, ми віддали французькій мові. Ліка тішилася, мов мала дитина, коли в неї виходило вимовляти новий словесний вираз і дивувалася тим, що все відбувається насправді. А прощались ми мовчки — усмішками. І знаття, що завтра урок буде знову, наділило ті усмішки багатогранним посмаком.

Після уроку для себе я чітко визначив, що нізащо відтепер не піду з життя цієї ангельської дівчинки. Намір, щоб не сталося, бути з нею, хоча б у ролі її репетитора або друга — укріпився в моєму серці, як той якір на дні моря... Втім, цього насправді для мене недостатньо, бо я б волів її кохати та бути поруч, бути для неї найближчою людиною на світі...

Гірка печаль від неможливості здійснити бажане тут і зараз, дещо збавляє обороти мого щастя. Я згадую про свої батьківські обов'язки та роботу і розвіюю туман у голові, з образом свого янгола. Це стається вчасно, бо я саме наближаюся до квартири на Сихові, звідки треба забрати мою доньку та відвести її до школи. Зараз теща відчинить двері, а я не палаю бажанням пояснювати їй, чому нині маю такий щасливий вигляд.

Та на мене чекає сюрприз. Двері цього ранку відчиняє не теща...

— Ти? Повернулась?! — вигукую, вражений сонним обличчям колишньої дружини навпроти, якої не було півтори тижні.

— А де палкі вітання? Ні "доброго ранку" або хоча б "привіт". Не очікував побачити? — притримуючи вхідні двері рукою, іншою протирає свої очі та позіхає Оля.

— Є таке. Думав, заблукала десь. Забула адресу дому та те, що маєш дочку.

— Як бачиш, не забула. А ти сподівався більше мене ніколи не побачити? Ох, любий, як жаль, що твоя мрія ніколи не здійсниться. Милуватимешся мною до скону, — неначе випадково зачепивши край махрового халата, оголює свої груди, прикриті мереживною сорочкою, довгонога білявка.

— Чого, чого, а цього я точно робити не збираюсь... Ангелінка вже зібрана до школи? Тетяна Василівна з нею? — ігнорую спроби колишньої привернути мою увагу та, скориставшись моментом, поки біловолоса сперлась на одвірки, заскочую до квартири.

— Мама не вдома, а я не будила малу. Нехай ще поспить. Лише сьома година.

— Тобто?! У неї уроки! — обурююсь від почутого і роззуваюсь, щоб поспішити до кімнати доньки.

На щастя, в спальні Ангеліни я застаю вельми приємну картину — ліжко застелене, а маленька красуня, вже одягнена у шкільну форму, перед дзеркалом вовтузиться зі своїм волоссям, намагаючись його сформувати у високий хвіст.

— Тато! Я вже зачекалась на тебе. Бачиш, як я вже умію? Гарний хвостик? — цікавиться першокласниця, зрадівши моїй появі.

З полегшенням видохнувши, усміхаюсь доньці у відповідь.

— Неймовірно гарний. Яка ж ти розумничка! Така вже доросла... Портфель зібрала теж?

— Так, таточку. Одразу, як прокинулась. Між іншим, а прокинулась я сама і, навіть, без будильника! А потім одягнулась і чаю попила... От тільки без нічого... Треба, татко, щоб ти мене навчив яєшню смажити. Навчиш?

З силою стискаю зуби, що вони аж заболіли, гніваючись на Ольгу.

— Так, маленька, навчу. Обов'язково. Але не сьогодні. За твої зусилля ти сьогодні заслужила на інші смаколики, — наближаюсь до доні та цілую її у скроню.

— На шоколадний донатс і чікенбургер?! — запалюється вогник в очах моєї маленької копії.

— Думаю так. А зараз тобі допомогти із бантиком?

— Ні. Я сама. Я хочу своїми зусиллями заслужити ще й на піцу з ананасом.

— Добре, моя самостійна та хитра принцесо, — підкорююсь забаганкам донечки. — Я почекаю на тебе у коридорі та з твоєю мамою поговорю... Маленька, ти як бантик зробиш, закриєш вушка? Гаразд? — попереджаю доньку, перш ніж вийти з її кімнати.

— Знову мама буде кричати? — з розумінням ситуації, здогадується, що буде найближчим часом, Ангелінка.

— Ні, маленька. Цього разу кричатиме тато.

Рішуче йду на кухню, звідки долинають якісь характерні звуки та брязкання. То Оля заварює собі каву у турці.

Стримуючи себе з останніх сил, стискаю кулаки. Кахикнувши, звертаюся до білявки:

— І яка ж ти мати після цього? Тобі на Ангелінку взагалі начхати?

— Ніяк ні.

— Справді? Саме тому ти шлялась незрозуміло де і з ким? Наступного разу ти хоча б попереджай про свої від'їзди.