Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Опора, Moon Grey 📚 - Українською

Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Опора" автора Moon Grey. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 63
Перейти на сторінку:

Вулкан та Смерть затихли. Донька міряла кроками сховок в просторі.

-             Що ти тут робиш, взагалі?

-             Доню, я додому зайшла. Втомилась я. Он стільки складала тих, сама ж кажеш, що Стікс переповнений. А ще й козаків треба утримувати, українців. Там незавершена справа мене тримає. Знаєш же закон енергії, вона не зникає. Вона з виконаної цілі йде далі ресурсом на нову ціль. А незавершене….

-             Та знаю я, - перебила бліда дівка матір, - знаю. Ресурс назбирується завжди, поки стане його достатньо для завершення.

-             Ото ж. А там ресурсу нема достатньо, а самі вони не відмовляються від цілі, ото й висять тягарем мені на шиї.

-             Добре. Перепочивай. Всеодно нікуди не дінуться. – бліда підійшла до дверей, щоб вийти назад. Але ті були заплавленими.

-             Ой, доню, вибач. – Вулкан аж зіщулився весь.

-             Якого чорта?! – Ревнула доня і вилетіла в трубу.

-             Доня не в гуморі.- Вогонь майже потух. Заспокоївся.

-             Не в гуморі. Що робити будемо?

-             Треба перепочити.

-             Авжеж. Перепочити.- Смерть відкинулась на кістках і захропіла.

-             Навіть Смерть виморюється. Це ж треба. – Крекнув Вогонь і теж затьмянів в структурах каміння.

 

 

 

Автобус зупинився і всі пасажири почали виходити.

Валерій потягнувся в зручному кріслі і озирнувся довкола. Всі неквапом рухались до виходу.

Перечекавши, воїн встав останнім і вийшов на вулицю.

Аромат свіжого хліба вдарив в носа. Він так зрадів цьому відчуттю, що як дитина широко усміхнувся і покрутив з цікавістю головою, шукаючи джерело аромату.

-             Егей, це аромати життя. Джерела тут немає. Не шукай.

Валерій побачив маленьку Даринку.

-             Ти звідки тут?

-             Ми всі збираємось. Вже скоро час. В нас для завершення історії небагато часу і ми повинні встигнути. Будь поряд. Все, що відбуватиметься в кожного з нас в наших життях веде до спільної мети. Тому роби свою справу і не думай про інших, але дбай і про себе, і про оточення.- Підморгнула мала.

-             Добре.

-             І ще одне. Я тебе бачу. А вона тебе не бачить. Але вона…

-             Ми не знайомі випадково? – Хтось торкнувся рукава Валерія.

-             Ні, пані, я вас не знаю. – Відповів чоловік за секунду. – Але, можливо, десь і бачились.

-             Ви мені здались схожими на мого чоловіка.

-             Він на війні?

-             Так, давно. Ваша постать, форма, обличчя дуже схоже, от я й помилилась.

-             Розумію. – Обличчя воїна на якусь мить стало похмурим, наче тінь спогаду хмаринкою промайнула і щезла. – Ви з гуртом чи як?

-             Ми самі по собі. – Віра обійняла дівчинку за плечі і пригорнула до себе.

-             Я можу до вас доєднатись?

-             А ви не з гуртом? Я думала…

-             Пані Віро, він сів по дорозі, ви спали. – Даринка смакувала коржик, - тому він сам самісінький. Але він зможе нас захистити навіть від ведмедя, правда ж? – Мала зробила очі кота зі Шрека.

-             Правда. Як тебе звати?

-             Даринка.

-             А вас, я так розумію, пані Віра?

-             Так. Саме так. А ви…?

-             Андрій.

-             То ходім, нам туди.- Мала тицьнула пальцем, куди пішли кілька людей.

Вона схопила за руку Косту, яка була поруч і вони швиденько пішли слідом за гуртом.

Молодь йшла швидкою ходою, мала ледь встигала, але не жалілась.

-             Чому ти мене не чуєш, Віро? – Бідкався Валерій. – Говориш про своє, наче я не я.

-             Вона не чує тебе більше. Не вона тепер твоя пара. – Чемно хтось відповів.

-             Я дуже багато за ці години зустрів тих, хто тільки в казках трапляється. Хто ж ти, чий голос я чую.

-             Коста. Вірніше душа Кости. Я незмінна. Вічна і водночас перероджуюсь тільки в людину. Я мандрівник в жіночій подобі. Я твоя пара.

-             Моя? З чого б це?

-             Розумієш, коли Роман переродився, то змінився і хід твоєї історії, і, відповідно, змінились налаштування твого електромагнітного поля, бо…

-             Роман-таки переродився?

-             Так. Я потім розповім. – Відмахнулась Коста, - слухай, бо обрана була ймовірність, яка найбільше пасує для здійснення загальної мети. А отже виникає розрив з одними людьми, а зв’язок з іншими.  Повороти Долі. – Коста глянула на небо. - Але мені час буде вас покинути. Адже Світлана потребує захисту.

-             Нам сюди! – Мала підстрибнула на місці розвертаючись обличчям до Віри та Андрія.

Хтось з молоді озирнувсь на цей оклик. Зупинивсь.

-             Ви до діда Петра?

-             Так. – Мала відповідала за всих.

-             А чому ви без речей? – Група попереду зупинилась і мовчки стояла чекаючи хлопця.

-             Та в нас ось, - Віра кивнула на заплічний рюкзак речей.

-             І в мене ось, - скинув руку з спортивною сумкою Андрій.

-             Олю! – Гукнув парубок до дівчини, озирнувшись на гурт молоді. – А ходи-но сюди.

Дівчина підбігла:

-             Щось потрібно?

-             Так. Я дам свою, а ти дай свою табличку. Бо вони до Петра, а той не прийме їх, ти ж знаєш.

-             Ааа, скрижалі? Так, в мене є запасна.

Парубок та дівчина від’єднали від корпусу заплічних величезних рюкзаків якісь дощечки, завбільшки з шахову дошку. Вони й справді були з іншої сторони розграфовані на клітинки та виділені кольором: жовтим та блакитним.

-             Які дивні.- Віра вже тримала в руках легку дошку та дивувалась.

Андрій теж взяв іншу.

-             Дякую. А як нам їх повернути?

1 ... 57 58 59 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Опора, Moon Grey», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Опора, Moon Grey» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Опора, Moon Grey"