Читати книгу - "Божа кара"

— Не обійшлося без нечистої сили! — сказали в селі. Оцього кота й надумався упіймати Максим. Спершу вислідив стежку, якою той котяра любив ходити. Потім змайстрував міцну клітку, припасувавши дверцята так, щоб вони опустились, як тільки кіт зайде до клітки, і, прив’язавши всередині курча, прилаштував пастку на стежці.

Навідався вранці — сидить! Побачив Максима, заметався по клітці, зашипів і зафоркав, як паровоз збожеволілий. Просовував у отвори то одну лапу, то другу, молотив ними повітря, намагаючись дістати кігтями Максимову руку.

От чорт, як його й нести!

Зняв піджак, накинув на клітку, обережно підняв, поніс. Клітка ходором ходила в руках.

Поставив у сінях, а уже увечері заніс до хати.

— Тікай на ліжко! — сказав Марусі. — Зараз випущу чорта!

Кіт смугастою блискавкою метнувся з клітки, шугнув під ліжко. І вже звідти зашипів на всю хату.

Не спали майже всю ніч: кіт гасав, аж стіни двиготіли. А рано-вранці, ще як слід і не розвиднилось, висадив головою шибку та й утік через вікно.

— Ну й чорт! — сказав Максим, збираючи потовчене шкло. І невідомо, чого більше було в отій фразі: осуду чи захоплення.

А на долівці лежали передушені миші. Викладені в акуратний, від столу аж до порога, рядок: хвіст до хвоста, голова до голови. Тут же валявся і розтерзаний вуж.

— А ти казав: не приповзе! — здригаючись від огиди, дорікнула Маруся.

— Це, мабуть, не той, — відповів Максим зачудовано: своїми ж руками одніс аж на леваду.

Вдруге спіймав кота не такого здичавілого, приніс не в клітці — в руках. Але й цей попався якийсь ненормальний: з першого ж погляду закохався в Марусю. Цілісінькими днями не одходив од неї. Маруся на ферму — і кіт на ферму. Маруся в крамницю — і кіт попереду, хвіст трубою наставивши. Стане Маруся — він їй одразу ж у ноги. Треться, муркоче, тільки й того, що слова не скаже.

А вночі впіймає мишу, з’їсть не з’їсть — обов’язково не забуде Марусю: покладе їй на подушку до рота. Проснеться Маруся, а в неї під щокою миша задушена.

Маруся терпіла-терпіла, а потім, коли кіт їй мишу замалим не в рота впхнув, не витримала:

— Однеси цього чорта де взяв!

Одніс Максим кота на край села, повернувся після роботи додому, а кіт під хатою сидить, виглядає хазяйку.

І знову: проснулась Маруся, а під щокою — миша задушена.

Цього разу одвіз Максим кота аж у сусіднє село, за сім кілометрів. Вийняв з коляски, поставив на землю:

— Шукай, брате, собі іншої хазяйки. Бо моя не хоче їсти мишей.

Кіт жалісно нявкнув — у Максима й серце здригнулось. Нахилився, погладив по спині:

— Пошукай-пошукай, світ не без добрих людей. — Сів на мотоцикла, завів. Цього разу не гнав як на пожежу, їхав повільно, весь час оглядаючись. Кіт непорушно стояв посеред вулиці, дивився Максимові вслід. І не витримало сердце Максимове: розвернув мотоцикла.

— Гуляй до коляски!..

— Дістанеться ж нам на горіхи, — гомонів по дорозі додому. — Ти не знаєш, чого я такий дурний?

Кіт, мабуть, не знав, бо мовчав, сидячи в колясці.

— Погуляй біля хати, поки твоя хазяйка повернеться, — сказав, висаджуючи з коляски кота. — Та не признавайся, що я тебе назад доставив!

А увечері, коли повернулися з роботи та кіт із радісним муркотом кинувся Марусі під ноги, зачудовано поліз п’ятірнею до потилиці:

— Ти диви, знов повернувся! Ну що з ним удієш! Може, хай уже живе, як прибіг?

— Тоді мене світ за очі завозь! — відповіла сердито Маруся.

Максим почухав-почухав потилицю, а заводити мотоцикла не став: жаль стало й Марусю.

— Знаєш що, — сказав їй натомість, — давай поміняємось. Ти лягай біля стіни, а я уже скраю. Не буде ж він через мене перелазити!

— А миші? — спитала Маруся.

— Та що мені миші! Схрумкаю, ще й оближуся!

Так і прижився кіт у Максима й Марусі. Охрестили Мурком. Як заведе — духового оркестру не треба. Особливо коли його пестили. Візьме його Маруся на руки, гладить по шерсті єдвабній, гладить ще й примовляє: «Мурчику, Мурчику, ох ти ж блядунчику мій!» — то він і виводить, аж шибки у вікнах видзвонюють.

Тож Мурчик і звів поголів’я мишаче до терпимого мінімуму.

Можна було б жити спокійно, якби ж хата як хата була. Низька, ще й тісна, і повернутися ніде. Максимові, щоправда, і тут просторо, бо заходив до хати, лиш аби поїсти, поспати; навіть у дощ, в найлютішу хурделицю його й кілком не загнати під стріху… Наставить розхристані груди і все їх ніяк не остудить. Максим до морозів ходить у галошах на босу ногу і навіть узимку не знає, що таке шапка, — носить тільки картуза… Вітер, дощ холоднющий січе, наче кригою, люди в плащах та куфайках, у хустках та шапках зубами вицокують, а Максим у сорочці, на грудях розстебнутій (ґудзики давно розгубив), у піджачкові благенькому, в галошах босоніж осідла мотоцикла і пече вздовж села, тільки вихор здіймається. Скільки падав з того мотоцикла, скільки курей передушив — не каявся. Раз налетів на свиней: поросят троє на смерть, мотоцикл через кермо, а Максим — на свиноматку. Все село качалось од реготу: летить свиноматка, вищить як навіжена, а Максим на ній верхи.

Вирахували з Максима за поросят передушених, ще й пригрозили, що одберуть мотоцикла, як буде гасати селом…

Отож Максимові хата не дуже й потрібна, головне — вид на Сулу з просторого дворища, що западає до лугу, та великий кущ калини при ній: як прикраситься червоними китицями, то й палахкотить усю зиму, в найлютіші морози. Максим зумисне не обривав аж до зими; вийде, гляне — всюди біло, аж сяє, навіть небо, здається, припорошене снігом, а калина стоїть мов жаром обсипана. Не витрима, проб’ється до самого куща (снігу — по пояс), одщипне кілька ягідок: на весь день гіркувато-солодкуватий присмак у роті.

А влітку, як на Максима, то й зовсім можна було обійтися без хати. На землю ліг, небом укрився — кожна травинка голос тобі подає. Не раз і не два, переважно в суботу, казав Марусі увечері:

— Я сьогодні в хаті не спатиму.

— Знову понесе на Сулу? — Маруся сердито.

— Та на Сулу ж. Може, яку рибину вибовтаю. Давно уже риби не пробували.

— І коли ти вгамуєшся?

А ніколи. До самої смерті отак братиме старого кожуха, що дістався од діда, та й пірнатиме в місячну ніч, зорями вишиту.