Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

Кіра прокинулась на світанку, від сонячних променів, що пробилися крізь легкі, майже невагомі, штори. Вона лежала на м’якому, зручному ліжку, в купі різнокольорових подушок, під ковдрою, яку турботливо підібгали їй під ноги. Поруч лежало кілька плюшевих іграшок, від яких йшов ледь вловимий, приємний та заспокійливий аромат, який здавався знайомим. А над головою, на стелі, були намальовані хмаринки і сонячне світло, що пробивалося у вікно, перетворювало стелю на справжнє літнє небо.

На мить Кірі здалося, що вона й досі спить. Що не буває в світі такої стелі і такого ліжка, і вона ось-ось прокинеться в своїй темній кімнаті з важкими шторами на вікні і лісом за склом, у гнітючій тиші вогкого і холодного будинку за містом. Але десь не надто далеко шуміли авто, місто за вікном жило й дихало, і Кірі подумалось, що усі попередні три роки і були сном, страшним нічним кошмаром, що привидівся їй, можливо, у хворобі чи гарячці. Але він закінчився, зараз в двері її кімнати тихенько постукає мама і покличе її снідати, бо вже час йти до школи…

Але марево сну вже відступило, Кіра згадала події минулої ночі. Згадала, як втікала вуличками села від озвірілого дядька, а Олег тримав її руку в своїй долоні і не відпускав ні на мить. А потім вона зуміла перейти той місток. Наважилась — і здолала свій страх. А потім вони блукали лісом, сиділи в альтанці і пили теплу воду з пляшки, що її лишили робітники з полів.

А потім приїхав Олегів батько, привіз найсмачніший в її житті бургер з МакДрайву… І далі усе в тумані втоми і бажання спати. Але вона пам’ятала, куди вони їхали, і цю кімнату — кімнату доньки дядька Юри.

Кіра обережно сіла на ліжкові, чекаючи звичного вже запаморочення. але зір лишився гострим, кольори не злилися в одну сіру пелену перед її очима. Кімната не відпливла кудись убік, лишившись все такою ж світлою і затишною, і, найголовніше, непорушною.

Дівчина з подивом крутила головою, звикаючи до нового, забутого давно відчуття абсолютного контролю над своїм тілом і думками. Її не нудило, не трусило, ніби в лихоманці. М’язи гуділи, але це була просто втома  після біганини минулого дня. Не більше. просто звичайна втома і скутість м’язів, така солодко приємна після трьох років незрозумілих відчуттів, думок і видінь.

Кіра з насолодою потягнулася, відчуваючи на усі сто відсотків своє тіло, напружуючи кожен м’яз. Зв’язки, суглоби — усе корилося її волі. І від цього забутого вже відчуття у грудях розлилося тепло і несмілива, але така сеосяжна радість, що дівчина тихо засміялася.

Майже в ту ж мить у двері обережно постукали, і голос тітки Інни пролунав за дверима:

— Кірочко, то я, тітка Інна, не лякайся!

— Я не злякалася, — відповіла дівчина і з подивом зрозуміла, що не збрехала, їй дійсно було не страшно. — Заходьте!

Тітка Інна тихо відчинила двері. Здавалося, вона чекала біля кімнати, доки Кіра прокинеться. Можливо, так і було, тим більше, що наступні слова це підтвердили:

— Ми з Юрою подумали, що після вчорашнього ти можеш злякатися через нове місце…

Було помітно, що жінці ніяково. Вона лишилася стояти біля дверей, зчепивши пальці в замок і присоромлено дивилася на Кіру. Та дівчина не встигла нічого запитати, тітка Інна сама почала говорити:

— Мені дуже шкода, Кіро. Я завинила перед тобою. Коли Ілона… Я мусила подбати і про тебе, я повинна була лишитися поряд із тобою. А я втекла геть.

— Чому? — тільки й спромоглася вичавити з горла, що враз звело судомою, Кіра.

— Я подзвонила твоїй тітці, але дядько забрав трубку в неї, не дав їй і слова сказати, — Інна дивилася кудись убік, на підлогу. — Він, таке враження, видрав трубку в неї з рук, коли вона назвала моє ім’я, і сказав, щоб я лишила тебе в спокої. І ще… — вона зітхнула з тихим схлипом. — Він сказав, що як я не зникну геть, то постраждає і Олег. Тому я втекла і порушила слово, яке дала твоїй матері. І я знаю, що не маю права просити в тебе пробачення, бо якби я лишилася…

— Постраждав би і Олег, і ви, — перебила її Кіра. — І якщо я потрібна дядькові живою, то Олег — ні. І ви, і я знаємо це.

Кіра спустила ноги з ліжка і повільно підвелася. З боку, напевно, здавалося, що вона вагається. Але дівчина просто боялася повернення тих симптомів, що мучили її увесь цей час.

— Не паморочиться, — раптом прошепотіла вона і ошелешено поглянула на тітку Інну. — Голова не паморочиться, — пояснила вже за мить, помітивши здивований погляд жінки. — Увесь час паморочилася, а тепер ні.

— Ти ліки оті коли пила востаннє? — вираз сорому злетів в обличчя Інни, його замінило щось інше — рішуче і холодне. — Доба пройшла?

— Більше, — відповіла Кіра. — Я останні два дні в домі лише вдавала, що п’ю ліки, які мені підсовували. Я випльовувала їх. Вчора взагалі сховала таблетку в сумці, ну… Не знаю, аби перевірити, що то за ліки такі… — Кіра ніяково посміхнулася. — Тільки я не придумала, як це зробити. Та й сумка лишилася в селі. У бабусі Полі…

Кіра раптом згадала про стареньку. Вона, напевно, хвилювалася, коли помітила зникнення своєї гості. Тітка Інна побачила, що дівчина змінилася на лиці, і вірно зрозуміла причину тієї зміни. Вона несміливо підійшла ближче до ліжка, посміхнулася і промовила:

— Я вранці їй дзвонила, розповіла, де ти. Сумка твоя в неї. а де ліки перевірити, то ми придумаємо. Ти не сама тепер…

Чомусь ці слова стали останньою краплею. Кіра розплакалася, налякавши жінку. Та й сама вона теж злякалася, не чекала, що несмілива радість в її серці раптово зміниться сльозами. Наче щось в її грудях, що довгий час було скуте, випросталося, обірваллося униз. Напруга, що роками гніздилася під серцем, вирвалася, як пружина, яку надто сильно затягнули, і прорвалась, врешті, плачем.

— Ну-ну, тихо… Все буде добре… Ми поруч… — шепотіла тітка Інна, лагідно обіймаючи Кіру, погойдуючи, як маленьку. — Ніхто тебе більше не скривдить… Ш-ш-ш, я тут, я з тобою…

Кіра міцно обіймала її тонку, зовсім дівочу ще, талію, сховавши обличчя в тендітному плечі, і плакала, виливаючи усе, що три довгих роки накопичувалося, мов сніг на схилах скель, в її душі: біль, страх і безнадію. З кожною сльозинкою відчуваючи полегшення.