Читати книгу - "Шантарам"

— Правильно.

— Але тоді виходить, що не існує того, що можливе?

— От-от! — розплився він в усмішці.— Я захоплений тим, що ви це розумієте.

— Знаєте,— усміхнувсь я у відповідь,— я сказав цю фразу, але це не означає, що я її розумію.

— Я поясню. Ніщо не є таким, яким ми це бачимо. Ніщо з того, що ми бачимо, не є таким, яким воно нам уявляється. Все, що здається нам реальним, просто частина ілюзії. Нам здається, що ми бачимо існуючі речі, але їх немає. Ні вас, ні мене, ні цієї кімнати. Нічого.

— Та все ж таки я не розумію. Чому можливі речі не можуть існувати?

— Я скажу по-іншому. Неможливо виміряти сили, що творять цей матеріальний світ. Одна з форм, у яких виявляються ці сили,— фотони світла. Для них найдрібніша частинка речовини — цілий усесвіт вільного простору, а весь наш світ — тільки порошинка. Те, що ми називаємо всесвітом,— лише наша ідея, і до того ж не дуже вдала. З погляду світла, тобто фотона, наш усесвіт нереальний. Ніщо в нім не є реальним. Тепер ви розумієте?

— Не зовсім. Якщо все нереальне, то як ми можемо знати, що нам робити, як нам жити, як не з’їхати з глузду?

— Ми обманюємо себе,— відповів він, і в його очах затанцювали золоті іскорки сміху.— От ви з Абдуллою брати. Я знаю це. Ваші очі брешуть, кажучи вам, що ви не схожі. І ви вірите брехні, тому що так легше.

— І тому ми не божеволіємо?

— Так. Дозвольте сказати вам, що я бачу у вас свого сина. Я не був одружений, і у мене немає дітей, але в моєму житті був момент, коли я міг одружитися і мати сина. Скільки вам років?

— Тридцять.

— Я так і знав! Та пора, коли я міг стати батьком, була рівно тридцять років тому. Але якщо я скажу вам, що ви мій син, а я ваш батько, то ви подумаєте, що це неможливо. Ви не повірите цьому. Ви не побачите тієї правди, яку бачу я і яка відразу стала ясна мені, коли ми вперше зустрілися кілька годин тому. Вам краще вірити в те, що ми незнайомці і між нами немає нічого спільного. Але доля... ви знаєте, що таке доля? На урду її називають кисмет. Доля може зробити з нами все, що завгодно, окрім двох речей. Вона не може керувати нашою волею і не може брехати. Люди брешуть — частіше собі, ніж іншим, а іншим брешуть частіше, ніж кажуть правду. Але доля не бреше. Це ви розумієте?

— Ні,— збрехав я.— Прошу мене пробачити, але я не можу погодитися, що можна зробити речі реальними, просто повіривши в них.

— Я такого не говорив,— заперечив він терпляче.— Я сказав, що реальність, якою вона постає перед вами і перед більшістю людей, лише ілюзія. За тим, що бачать наші очі, є інша реальність, і її треба відчути серцем. Іншого шляху немає.

— Розумієте... ваш погляд на речі збиває з пантелику. Це якесь... хаотичне бачення. А ви сам не вважаєте його хаотичним?

Він знову всміхнувся.

— Нелегко подивитися на світ з правильного погляду. Але є речі, які ми можемо пізнати, і зробити це неважко. Дозвольте мені продемонструвати це вам. Для того щоб пізнати істину, досить заплющити очі.

— І все?

— Так. Все, що потрібно зробити,— заплющити очі. Ми можемо, наприклад, пізнати Бога і печаль. Ми можемо пізнати мрії і любов. Але все це нереальне — в тому сенсі, який ми надаємо речам, які існують у світі і здаються реальними. Це не можна зважити, виміряти чи розкласти на елементарні частинки в прискорювачі. І тому все це можливе.

Мій човен почав текти, і я вирішив, що пора вибиратися на берег.

— Я ніколи не чув про цей нічний клуб. Таких в Бомбеї багато?

— Десь із п’ять,— відповів він, з незворушною терплячістю погодившись змінити тему розмови.— Ви вважаєте, це багато?

Мені здається, достатньо. Тут не видно жінок. Їх не пускають сюди?

— Їм не заборонено приходити сюди,— спохмурнів він.— Але вони самі не хочуть. У них є свої місця, де вони збираються, щоб обговорити свої справи, послухати музику і спів, а чоловіки у свою черг) вважають за краще не турбувати їх там.

До нас підійшов старий чоловік у костюмі, що називається курта-пайджама і складається з простої полотняної сорочки і бахматих штанів. Старий сів коло ніг Хадербгая. Він був худий, згорблений і, звісно ж, бідний. Обличчя його було пооране глибокими зморшками. Коротко, але шанобливо кивнувши Хадеру, він почав перемішувати тютюн і гашиш своїми вузлуватими пальцями. За хвилю він простягнув Хадеру величезний чилум, тримаючи напоготові сірники, щоб розпалити його.

— Це Омар,— сказав Хадербгай.— Ніхто в Бомбеї не уміє приготувати чилум краще за нього.

Омар розплився в беззубій усмішці й дав Хадербгаю прикурити. Потім він передав чилум мені й, простеживши критичним поглядом за тим, як я з ним поводжуся, схвально кивнув. Потому як ми з Хадером зробили по дві тяги, Омар узяв чилум і так затягнувся, що, здавалось, його кволі груди ось-ось репнуть.

Повернувся Абдулла з кришталевою чашею, наповненою скибочками манго, папаї і кавуна. Друге відділення концерту складалося всього з однієї пісні, але тривала вона майже півгодини. Звучала пісня дуже велично; у її основі лежала проста мелодія, яку виконавці прикрашали імпровізованими каденціями.

Коли співаки закінчили виступ, публіка знову загомоніла. Абдулла нахилився до мене:

— Поки ми їхали сюди, я повсякчас думав про те, що сказав про нас Хадербгай.

— І я теж.

— У мене були два брати в Ірані, але їх обох убили під час війни з Іраком. Сестра у мене є, а братів не залишилося. Бути єдиним братом — це сумно, ви згодні?

Що я міг йому відповісти? Брата я, вважай, утратив, як і всю сім’ю.

— Я подумав, що, можливо, Хадербгай сказав правду. Можливо, ми справді як брати.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Здається, ви мені подобаєтеся, містере Ліне.

Це звучало так урочисто, що я не зміг стриматися від сміху.

— У такому разі припини називати мене «містер Лін», бо цей вислів мені вухо ріже.

— Зовсім відрізує? — усміхнувся він.

— Не зовсім, але відчутно. Давай звертатися один