Читати книгу - "Шантарам"

— Добре. Я називатиму тебе Лін, брат Лін. А ти називай мене Абдулла, гаразд?

— Гаразд.

— І ми назавжди запам’ятаємо ніч, коли ми були на концерті сліпих співаків, тому що в цю ніч ми побраталися.

— Ти сказав, сліпих співаків?

— Так. Ти не знав? Це знамениті сліпі співаки з Нагпура. Їх дуже люблять у Бомбеї.

— Вони з якоїсь спеціальної установи?

— Установи?

— Ну так, з якої-небудь школи для сліпих або чого-небудь у цьому роді?

— Ні, брате Ліне. Раніше вони не були сліпими і могли бачити, як і ми. Але одного разу в селі біля Нагпура сталося засліплення, і вони перестали бачити.

— Що означає «сталося засліплення»?

— Ну, розумієш, в горах біля їхнього села ховалися повстанці,— почав пояснювати мені Абдулла в своїй неквапливій розсудливій манері.— Селянам доводилося надавати їм різну допомогу. У них не було вибору. А потім в село прийшли солдати і засліпили двадцять людей для науки селянам з інших сіл. Таке іноді трапляється. А співаки навіть не були з цього села. Вони приїхали туди, щоб виступити на святі. Їм не пощастило — їх засліпили разом з іншими жертвами. Всіх їх, двадцять чоловіків і жінок, прив’язали на землі і викололи їм очі гострими бамбуковими палицями. Тепер сліпі співаки співають по всій Індії, вони сталі знамениті й розбагатіли.

Співаки знову з’явилися на сцені. Дим здіймався аж до стелі, химерними сувоями звиваючись у лопатях вентиляторів. У тій залі, оббитій зеленим шовком, переповненій музикою і тихим гомоном відвідувачів, розпочалася нова фаза мого життя. Тепер я знаю напевно: У житті людини неодноразово бувають моменти, котрі започатковують Щось нове. Все залежить від успіху, від твоєї волі і від карми. Таким початком був той день, коли вийшла з берегів річка у Прабакеровому селі й жінки дали мені ім’я Шантарам. І ще одне я зрозумів: усе, ще я робив до цього концерту сліпих співаків,— а може, і все моє попереднє життя,— були лише підготовкою до зустрічі з Абделем Хадер Ханом. Абдулла став моїм братом, Хадербгай став моїм батьком.

Спів припинився, і Хадербгай нахилився до мене. Губи його ворушилися, але я не міг розібрати, що він каже.

— Пробачите, я не розчув.

— Я сказав, що найчастіше істину можна знайти в музиці, а не у філософських трактатах.

— Але що таке істина? — запитав я.

— Істина в тому, що немає хороших або поганих людей. Добро і зло не в людях, а в їхніх учинках. Люди залишаються просто людьми, а з добром чи злом їх пов’язує те, що вони роблять,— чи відмовляються робити. Істина в тому, що в одній миті справжньої любові в серці будь-якої людини, немов у квітці лотоса, міститься все життя, його смисл і призначення. Істина в тому, що всі ми — кожен з нас, кожен атом, кожна галактика і кожна частинка матерії — рухаємося до Бога.

Ці його слова лишилися зі мною назавжди. Я і зараз їх чую. Назавжди лишилися і сліпі співаки — я бачу їх. Та ніч, що стала початком нового життя, і ті два чоловіки, що стали моїми батьком і братом, теж назавжди залишаються зі мною — я пам’ятаю їх. Це дуже легко. Для цього досить заплющити очі.

Розділ 10

Абдулла дуже серйозно поставився до нашого побратимства. За тиждень він з’явився в моїй хатині з цілою торбою ліків. Була там і металева коробочка з хірургічними інструментами. Він закидав мене запитаннями про призначення різних ліків і про те, скільки їх треба буде мені надалі. З’ясувавши все, що його цікавило, він сів на ослоні й якусь хвилю мовчки дививсь, як я розкладаю ліки на бамбуковій етажерці.

— Ну, і де ж вони, Ліне? — запитав він нарешті.

— Хто?

— Твої пацієнти. Куди вони поділися? Я хочу бачити, як мій брат займається лікуванням. А яке може бути лікування, якщо немає хворих?

— Бачиш, зараз у мене немає пацієнтів.

— Ох!..— зітхнув він розчаровано. Побарабанивши пальцями по коліну, він запитав: — Хочеш, я приведу тобі пацієнтів?

Він вже підвівся і я уявив собі, як він тягне людей до мене на прийом.

— Ні-ні, заспокойся. Я взагалі не щодня приймаю хворих. І потім, якщо вони бачать, що я удома, то самі приходять до мене, але годині о другій. Так рано вони не з’являються. Та я і сам уранці працюю. Мені ж треба заробляти гроші.

— А сьогодні?

— Сьогодні я можу відпочити. Минулого тижня трохи заробив.

— А як ти заробив?

Він дивився на мене з простодушною цікавістю, не розуміючи, що запитання може виявитися нетактовним і збентежити мене.

Знаєш, Абдулло, не годиться питати іноземців, як вони заробляють на життя,— відповів я, сміючись.

Зрозуміло,— всміхнувся він.— Підпільний бізнес.

— Ну, не зовсім. Та коли вже ти питаєш, я поясню. Одна французка хотіла купити півкіло чарасу, і я їй допоміг. А ще я допоміг німецькому туристові продати фотоапарат «Кенон» за вигідною ціною. Від них обох я отримав комісійні.

— І скільки? — запитав він, дивлячись мені в обличчя.

Очі його були майже золоті. Такого кольору бувають піщані дюни в пустелі Тар перед настанням сезону дощів.

— Близько тисячі рупій.

— За кожну з цих справ?

— Ні, за обидві разом.

— Це дуже маленькі гроші, брате Ліне,— кинув він, презирливо скрививши губи і зморщивши носа.

— Ну, може, для тебе вони і малі,— пробурмотів я,— а я можу прожити на них тижні зо два.

— А зараз ти, значить, вільний?

— У якому сенсі?

— У тебе немає пацієнтів?

— Немає.

— І свої маленькі комісійні тобі теж не треба заробляти?

— Ні, не треба.

— То гайда.

— І куди ж це?

— Їдьмо, там побачиш.

Вийшовши з хатини, ми зіткнулися з Джоні Сигаром, який, напевне, підслуховував нашу балачку. Він усміхнувся мені, скорчив гримасу Абдуллі, потім вирішив усміхнутися мені ще.

— Привіт, Джоні. Я виїжджаю на деякий час. Наглянь, щоб дітлахи не порпалися в ліках, гаразд? Я сьогодні розклав на етажерці нові медикаменти, і серед них є небезпечні.

Джоні ображено випнув щелепу.

— Ніхто нічого не чіпатиме в твоїй хатині, Лінбаба! Про що ти говориш? Ти можеш залишити тут мільйон рупій, і він буде цілий. Можеш залишити золото. Банк Індії — не таке надійне місце,