Читати книгу - "Цензор снів"

— Тоді не розумію, за чим вони полюють.

— Вони полюють за мною. І за тим, що у моєму наплічнику.

— І що ж там таке?

— Там щось таке, що дорожче за будь-який сейф. «Шкоцька книга».

Я не второпав. Вона усміхнулася.

— Ти ніколи не був у «Шкоцькій» каварні?

— Ти забула, що я у Львові останнім часом взагалі мало був.

— Це каварня в самому кінці Академічної. Там зазвичай збирався науковий світ, здебільшого представники точних наук. Бувала там і я, бо мій чоловік був математиком, писав наукову працю. Я ж захопилася математикою, як любитель. Так я запізналася зі справжніми світилами, творцями Львівської математичної школи, такими, як Станіслав Улям, Стефан Банах, Гуґо Штейнґауз, Юліан Шаудер, Станіслав Мазур, Владислав Орліч і Стефан Качмар. Я не тільки бувала в «Шкоцькій», але й ходила на їхні лекції. В «симпозіях» у «Шкоцькій» брав також участь такий собі Авербах, який був не професором, а... магіком і показував картярські фокуси. Він був живим комп’ютером.

— Що це таке?

— Комп’ютер? За визначенням Оксфордської наукової енциклопедії — це механічний обчислювальний пристрій. Так от цей Авербах найважче арифметичне завдання розв’язував за кілька секунд. Його картярські фокуси надихнули професорів взятися за розгляд теорії ігор. І таким чином постала гордість Львівської математичної школи: метод розв’язування ігор, який був охрещений як «Метод Монте Карло». Розумієш? Вони відкрили, яким чином можна вирахувати порядок карт при грі в казині, а також імовірність потрапляння кульок у ту чи іншу дучку в рулетці. Але це ще не все. Математики, вирішуючи глобальні наукові проблеми, записували всі свої формули й сотні теорем на бляті стола олівцями, потім то все кельнери мусили стирати. А деколи професори забороняли їм стирати формули й вимагали, щоб кельнери столика відставили і притримували до наступного дня. Врешті власник каварні пожалівся дружині Банаха, що «шановної гості базґрають і базґрають по тих блятах, і нехай би собі базґрали, але ж вони тото роблять хімічними олівцями, і воно абсолютні не даї сі зітерти! А коли рано приходять жінки прибрати залю, їх попереджають, жи столика накритого обрусом мити не можна. Біля одинадцятої приходять студенти й переписують цифри з мармуру». І тоді пані Люція за два з половиною золотих купила в папірні Едварда Зимного товстий зошит і подарувала професорам. З тієї пори в правій частині зошита вписувалося завдання, а ліворуч — розв’язок. Так постала «Шкоцька книга». Нагороди за розв’язок були фундовані залежно від ступеня важкості й містилися в шкалі від малого пива до живої гуски.

— То вони полюють за цією книгою? Чим же вона така цінна?

— Там чимало наукових відкриттів, які випереджають нашу епоху. Мало того, що за одними формулами можна обіграти будь-яке казино, за іншими можна переміщувати предмети й тіла зі швидкістю світла. Одне слово, там багато чого, всього й не перерахуєш. Для країн, що ведуть війну, — неоціненний скарб.

— Яким же чином вона потрапила до тебе?

— За нею почали полювати ще перед війною. Аґенти гестапо і НКВС. Було кілька таємних проникнень у помешкання професорів. З книгою до каварні вчені більше не з’являлися і ховали її так, що про місце схову знало тільки двоє з них. Коли почалась війна, більшість професорів залишилась у Львові. Станіслав Улям встиг виїхати до Америки ще перед початком війни. Качмар пішов до війська, його як офіцера чекав російський полон. Професори поширили звістку, що книгу забрав з собою Улям. Насправді вона зберігалася в Качмара, йдучи на фронт, він передав її моєму чоловікові. Ну, а далі ти знаєш.

— Як же вони довідалися, що книга в тебе?

— Не думаю, що на ту пору, коли ми вирішили утікати, вони щось знали. Інакше б нас затримали раніше. Вони просто стежили за всіма, хто мав стосунок з математичним колом. Ми вибралися так, ніби їдемо кататися на лижвах. Однак, коли ми сіли в трускавецький потяг, за нами стежили два підозрілі типи. З вигляду і мови львів’яни. Нам ледве вдалося від них відірватися. Але, коли прикордонники застрелили мого Марка, в його наплічнику мусили виявити шкіряний футляр з витисненим написом «Книга Шкоцька». Футляр був важкенький, а мій наплічник і так відтягував плечі. То я й віддала йому. Так що вони не сумніваються, що книга, в мене.

В Сяноку ми пробули понад півроку, я погодився стати вчителем танців, Кулюс вів уроки столярки для хлопців, Ірма-Орися викладала математику і фізику. Я не педалював наших стосунків з Ірмою, мені після смерті Ріти було неймовірно самотньо, і я горнувся до Ірми, але жодних спроб зближення, навіть такого, як у Сопоті, не робив. Вона теж. У ній, мабуть, ще жевріло почуття образи через моє зникнення, а ще туга за батьками. Зрештою, вона часу не гаяла і писала листи в усі німецькі установи, прохаючи вплинути на совєтську владу, щоб ті випустили подружжя Ґредлів, підданих Австрії, а отже, підданих Райху. Спочатку совєти повідомляли, що нікого такого не затримували, але врешті німці їх дотиснули, й вони визнали, що є такі. Але справа все одно гальмувала.

В Сяноку було нам цілком затишно, однак тривога все ж давала про себе знати, близькість кордону з большевиками й імовірність появи їхніх агентів висіла у повітрі. Я усвідомлював, що Кисіль і генерал не безконечно будуть очікувати від мене звістки й рано чи пізно почнуть діяти. А незабаром Ірма прибігла до мене на урок і повідомила, що знову бачила тих самих двох типів, які стежили за ними у потязі. Залишатися в Сяноку було ризиковано. Вночі Ірма виїхала до Кракова. Наступного дня я побачив тих нишпорок, які шукали Ірму. Один з них мав насмішкуватий вигляд, мовби все, що його оточувало, не вартувало доброго слова, і, вочевидь, керував тим другим, що був типовим вайлом. Вони побували у нашій школі й намагалися розпитати, чи була тут Ірма, білявка, але Ірма, прибувши до Сянока, першим ділом відвідала фризієрню і помалювалася на попелястий колір, так що ніхто їм нічим допомогти не міг. Мені цікаво було, що то за типи, і я сам підійшов до них, та повідомив, що шукаю ту саму особу. Я це зробив і тому, що про мене вони так і так мусили знати від того, хто їх послав, і було б