Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 144
Перейти на сторінку:
вона дивилася на Ріардена.

Серед усіх складних та інтенсивних почуттів Ріарденові вдалося виокремити жаль і тугу: було одне обличчя, яке він сподівався побачити, яке шукав від початку засідання, присутності якого бажав дужче, ніж будь-кого іншого. Проте Франциско д’Анконія не приїхав.

— Містере Ріарден, — промовив найстарший суддя, доброзичливо усміхаючись і докірливо розводячи руками, — як шкода, що ви так неправильно нас зрозуміли. Ось у чому проблема: бізнесмени відмовляються зближуватись із нами, уникають духу довіри та дружби. Вони, здається, сприймають нас за ворогів. Чому ви говорите про якусь жертву? Що змушує вас доходити до таких крайнощів? У нас немає жодного наміру захоплювати вашу власність чи руйнувати вам життя. Ми не збираємося зашкодити вашим інтересам. Ми цілком усвідомлюємо винятковість ваших досягнень. Наша мета — лише збалансувати соціальний тиск і застосовувати правосуддя до всіх. Справжня мета цього слухання — не суд, а дружня дискусія задля взаємного розуміння та співпраці.

— Я не співпрацюю під прицілом пістолета.

— До чого тут пістолети? Справа не настільки серйозна, щоб вдаватися до таких порівнянь. Ми усвідомлюємо, що провина лежить здебільшого на містерові Кеннеті Данаґґерові, який спровокував порушення закону, тиснучи на вас. І він визнав свою провину: втік, щоб уникнути суду.

— Ні. У нас була рівноправна, взаємна, добровільна домовленість.

— Містере Ріарден, — втрутився другий суддя, — ви можете не поділяти деяких наших ідей, але все вже сказано і зроблено, ми працюємо задля спільної мети: заради людського блага. Ми усвідомлюємо, що ви були змушені переступити через технічні нюанси, визначені законом, через критичну ситуацію на вугільних копальнях і надзвичайну важливість пального для громадського добробуту.

— Ні. Мене змусили мій власний прибуток і мої власні інтереси. Як це уплинуло на вугільні копальні та громадський добробут, визначати вам. Це не було моєю мотивацією.

Містер Моуен спантеличено подивився навколо і прошепотів до Пола Ларкіна:

— Якось дивно все пішло.

— О, замовкніть! — гиркнув Ларкін.

— Я впевнений, містере Ріарден, — сказав найстарший суддя, — що ви не вважаєте насправді — так само, як не вважає і публіка, — що ми ставимося до вас, як до жертви. Якщо у когось склалось аж таке хибне враження, ми жадаємо довести, що це неправда.

Судді вийшли, щоб узгодити вирок. Вони повернулися швидко: увійшли до зловісної тиші залу і повідомили, що на Генрі Ріардена накладено штраф на суму п’ять тисяч доларів, але вирок призупинено.

Хвилі дошкульного сміху прокотилися крізь овації, що здійнялися в залі. Оплески було адресовано підсудному, сміх — суддям.

Ріарден стояв нерухомо, не обертаючись до юрби, ледве чуючи оплески. Стояв і дивився на суддів. На його обличчі не було тріумфу чи захвату. Застигло і напружено він споглядав картину навпроти, гірке здивування в його погляді межувало зі страхом. Він бачив, який жахливо нікчемний був ворог, що руйнував весь світ. Ріарден почувався так, ніби після років подорожі через сплюндровані ландшафти, повз руїни великих фабрик, рештки потужних двигунів, тіла непереможних чоловіків, сподіваючись зустріти грабіжника-велетня, він нарешті знаходить цього руйнівника, який виявляється щуром, що, почувши людські кроки, метушливо зникає у сховку. Якщо це те, що нас перемогло, подумав він, то провина лежить на нас самих.

Люди, що протискалися, щоб його оточити, затягнули Ріардена вглиб судової зали. Він усміхався у відповідь на їхні усмішки, у відповідь на шалене, трагічне завзяття їхніх облич. У його усміху проступав смуток.

— Благослови вас Боже, містере Ріарден! — сказала літня жінка у подертій хустці на голові. — Чи не могли б ви нас порятувати, містере Ріарден? Вони їдять нас живцем, і не варто себе дурити, начебто переслідують самих лише багатих, — чи знаєте, що коїться з нами?

— Слухайте, містере Ріарден, — мовив чоловік, схожий на робітника фабрики, — це багатії продають нас до бісової матері. Скажіть тим угодованим покидькам, які так поспішають усе повіддавати, що, відмовляючись від своїх палаців, вони здирають із нас шкіру живцем.

— Я знаю, — сказав Ріарден.

Це наша провина, подумав він. Якщо ми — рушії, годувальники, доброчинці людства — дозволили накласти на себе тавро зла і мовчки витримували покарання за власні статки, то тріумфу якого «добра» ми сподівались у світі?

Він поглянув на людей навколо. Сьогодні вони його вітали. Вітали біля лінії Джона Ґолта.

Але завтра вимагатимуть нового закону від Веслі Моуча та проекту про безкоштовне житло від Оррена Бойла, поки його балки падатимуть їм на голови. Вони робитимуть це, бо їм накажуть забути, наче гріх, те, що змусило їх аплодувати Генкові Ріардену.

Чому вони були готові визнати свої найважливіші миті гріхом?

Чому прагнули зраджувати в собі найкраще? Що примушувало їх вірити, наче земля — царство зла, де відчай — їхня справжня доля? Він не міг назвати причини, але знав, що її слід назвати. Він бачив її, як величезний знак запитання посередині цієї судової зали, — відповісти на нього тепер було його обов’язком.

Ось справжній вирок, який на нього наклали, подумав Ріарден: з’ясувати, яка ідея, яка проста ідея, доступна найпересічнішій людині, примусила людство ухвалити закони, що вели його до самознищення.

— Генку, я більше ніколи не подумаю, що це безнадійно, більше ніколи, — сказала того вечора після суду Даґні. — Я ніколи не відчую спокуси все покинути. Ти довів, що правда завжди діє і завжди перемагає… — вона замовкла, а потім додала:

— Якщо тільки знати, що таке правда.

Наступного дня під час вечері Ліліан сказала йому:

— Отже, ти переміг, так?

Її голос звучав ухильно. Далі вона нічого не говорила, просто дивилась на нього, ніби розглядаючи якусь таємницю.

Годувальниця на заводі запитав:

— Містере Ріарден, що таке моральні засади?

— Те, з чим матимеш багато проблем.

Хлопець насупився, а потім знизав плечима і засміявся:

— Боже, яке то було чудове шоу! Як же ви їх побили, містере Ріарден! Я сидів біля радіо і просто вив.

— Звідки ти знаєш, що я їх побив?

— Побили, хіба ні?

— Ти певен?

— Звісно, певен.

— Те, що змушує тебе бути певним, і є моральними засадами.

Газети мовчали. Досі цій справі присвячували стільки перебільшеної уваги, а тепер складалося враження, ніби вона не варта й слова. На останніх сторінках з’являлися короткі замітки, сформульовані такими загальними фразами, що читач не міг зауважити жодного натяку на якусь суперечливу тему.

Бізнесмени, з якими він зустрічався, здавалося, прагнули уникати розмов про суд. Декотрі зовсім нічого про це не казали; вони відверталися, а на їхніх обличчях вимальовувалось особливе обурення, приховане намаганням ухилитися, наче ці люди боялись, що сам лише погляд у його бік можуть потрактувати, як висловлення позиції. Інші наважувалися коментувати:

1 ... 57 58 59 ... 144
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"