Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

237
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 171
Перейти на сторінку:
розміром у чверть стандартного аркуша паперу, відірваним від цілого, неначе той, хто писав, раптом розсердився. Писав-то Роберт — його почерк, але акуратніший, ніж зазвичай. Ці рядки й досі сховані в мене в письмовому столі, хоча й не оригінал — той я нарешті зім’яла й пожбурила йому в голову, а він спіймав, поклав до своєї кишені, й більше я того папірця не бачила. А збереглися ті рядки тому, що інтуїція підказала мені сісти за свій стіл і переписати їх для себе, а потім сховати, перш ніж я сваритиму Роберта. Напевно, майнула думка, що колись це може стати у пригоді в суді, а може, знадобиться мені пізніше, а до того часу я вже забуду певні подробиці. Лист починався словами «люба моя», але він був не до мене, та й взагалі я ніколи не бачила, щоб такі слова, у такому саме порядку були написані Робертовою чорною ручкою.

Дюба моя!

Хвилину тому я одержав твого листа, і він так мене зворушив, що я не можу не відповісти на нього без найменшого зволікання. Дійсно — як ти зауважуєш зі співчуттям — усі ці роки я був зовсім самотній. Як то не дивно, я бажав би, щоб ти була знайома з моєю дружиною — незважаючи на те, що якби таке було можливим, ми з тобою познайомилися б у зовсім інший спосіб, за належних обставин, і не було б між нами цього неземного кохання, якщо ти дозволиш мені назвати його такими словами.

Ніколи не гадала, що Роберт здатний бути таким пишномовним у листі й узагалі де б то не було. Його листи до мене завжди були короткими й уривчастими. На хвилину мені стало моторошно саме від подиву цим стилем, а не від того, що лист був любовний. Вишуканий, майже старомодний тон так не в’язався з тим Робертом, якого я знала! Тут був галантний Роберт, який ніколи не витрачав свою галантність на дружину, з якою бажав би познайомити адресатку листа, познайомити колись у минулому.

Я стояла у залитій сонцем бібліотеці з листом у руках і не могла збагнути того, що читала. Він був самотнім весь час. До нього прийшло неземне кохання. Зрозуміло, воно мало бути «неземним», тому що в нього були дружина й двоє дітей, до того ж, напевно, він з’їжджав з глузду. А що ж я? Хіба я не була самотньою? Але в мені не було нічого «неземного», лише сама реальність життя, з якою потрібно було поратися: діти, посуд, рахунки, психотерапевт Роберта. Він що, гадає, мені цей світ подобається бодай трохи більше, ніж йому?

Повільно я ввійшла до його студії й поглянула на мольберт. Жінка була там. Мені здавалося, я призвичаїлася до неї, до її присутності в нашому житті. Над цим полотном він працював уже декілька тижнів. На картині вона була сама, обличчя ще не домальоване повністю, але я була здатна самостійно заповнити приблизно окреслений овал належними рисами. Вона стояла біля вікна, одягнена у напівпрозору вільну сукню світло-блакитного кольору. В одній руці тримала пензель. За день чи два почне посміхатися йому або дивитися на нього серйозно, уважно, а чорні очі засяють коханням. Я вже почала була вважати її плодом уяви, вигадкою, частиною того внутрішнього бачення, яке рухало його талант. Я довіряла йому, надмірно довіряла, а виявилося, що інтуїція не обманювала мене від самого початку. Вона була справжньою, і він писав до неї листи.

Раптом у мене з’явилося бажання розгромити цю кімнату, пошматувати його зошити для малюнків, скинути на підлогу ту незакінчену пані, залити фарбами й потоптати ногами, розірвати репродукції й безладно наліплені на стіну листівки. Зупинила мене трафаретність такого способу дій — принизливо чинити, як ревнива дружина в кіно. А також певна підступність, хитрощі, що отрутою проникли в мій мозок: я ж можу більше дізнатися, якщо Роберт не знатиме про те, що мені відомо. Я поклала клаптик паперу на свій письмовий стіл, уже вирішивши переписати цього листа для себе, а оригінал покласти назад на підлогу біля незачинених дверей — про всяк випадок, якщо він згадає й почне розшукувати. Уявила собі, як він нахиляється й питає себе: «Як! Я загубив це? Мало не піймався!» А потім покладе листа до кишені або до шухляди свого столу.

Це наштовхнуло мене на думку. Я обережно пройшлася по шухлядах його столу, акуратно, мов архівіст-фахівець, покладаючи на місце все, що брала: великі графітні олівці, сірі гумки, касові чеки за олійні фарби, напівз’їдену шоколадку. В дальньому кутку одної шухляди — листи, написані незнайомим мені почерком, відповіді на його листи, як той, що я знайшла. «Дорогий Роберте! Милий Роберте! Любий мій Роберте! Згадувала про тебе сьогодні, коли працювала над новим натюрмортом. Як ти гадаєш, варто взагалі писати натюрморти? Навіщо писати те, що виглядає таким мертвим? Я думаю, як вкласти уві щось життя лише рухами своєї руки, думаю про ту загадкову силу, що прохоплюється, подібно до електричного струму, між тим, що бачиш, і оком, потім перетікає в руку, в пензель і далі… А потім знову потрапляє до ока. Здається, все зводиться до того, що бачиш — правда? Бо якою вправною не була б рука, вона не здатна покращити те, що бачиться неясно. Мені потрібно зараз бігти на заняття, проте я весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе, й ти це знаєш. Мері».

Руки в мене тремтіли. Почало нудити, вся кімната круг мене немов дрижала. Отже, довідалася її ім’я та здогадалася, що вона має бути студенткою — можливо, викладачем факультету, але в такому разі я б, напевно, впізнала ім’я. Їй потрібно бігти на заняття. У коледжі повно студентів, яких я не знала й навіть ніколи не бачила, не могла побачити усіх навіть тоді, коли ми там жили. А потім згадала той етюд, який знайшла у нього в кишені, коли ми переїжджали до Ґрінхіла кілька років тому. Значить, це тягнеться вже так давно! Напевно, він познайомився з нею ще в Нью-Йорку. З того часу він декілька разів подорожував на північ, в тому числі на цілий семестр — то що ж, він їздив туди, щоб мати нагоду бачитися з нею? Саме тому він погодився на довгий від’їзд, відмовився брати нас із собою? Зрозуміло, вона теж була художницею, студенткою факультету мистецтв, фахівцем, справжнім художником. Він же сам малював її з пензлем у руці. Звичайно ж, художниця, як і я

1 ... 57 58 59 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"