Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори, — сказав Прімітіво.

Пілар подивилася на Роберта Джордана й похитала головою. Потім, усе ще хитаючи головою, схилилася над великим чавунним казаном.

Що за народ, думала вона. Що за народ ці іспанці! «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».

А я слхаю це й нічого не кажу. Мене воно й не гнівить, я своє сказала й тепер мовчу. Як усе це просто для того, хто нічого не розуміє Que sencillo! [53] Перший, нічого не розуміючи, каже: Він був слабенький матадор». Другий, нічого не розуміючи, каже: «Він був сухотний». А третій, уже коли той, хто розуміє, пояснив йому, заявляє: «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».

Схилившись над вогнищем, вона знову бачила простерте на ліжку голе смугляве тіло з вузлуватими шрамами на обох стегнах глибоким слідом від рога під нижнім ребром і довгим білим рубцем на боці, що тягся аж під пахву. Вона бачила заплющені очі й суворе, смагляве обличчя, й чорні кучері, відкинуті з лоба; вона сиділа поряд із ним на ліжку й розтирала йому ноги, розтирала напружені м'язи литок, стискала їх, розминала, а потім поплескувала злегка долонями, щоб послабити судому в м'язах.

— Ну, як? — питала вона. — Як ноги, малий?

— Добре, Пілар, — відповідав він, не розплющуючи очей.

— Може, розтерти тобі груди?

— Ні, Пілар, прошу, не торкайся.

— А стегна?

— Ні, там дуже болить.

— А як я розітру їх і змащу маззю, вони розігріються й перестануть боліти.

— Ні, Пілар. Дякую тобі. Мені краще так, коли їх не чіпають.

— Я обітру тебе спиртом.

— Гаразд. Тільки дуже обережно.

— Цього останнього бика ти вбив просто чудово, — казала вона йому, а він відповідав:

— Так, я добре його вбив.

Потім, обтерши його спиртом і вкривши простирадлом, вона лягала поряд із ним у ліжко, і він простягав смагляву руку, торкався її й казав: «Ти дивовижна жінка, Пілар». І в його устах це вже був жарт, бо жартувати по-справжньому він не вмів, а потім він засинав, як завжди після бою, а вона лежала поряд, тримаючи його руку в обох долонях і прислухаючись до його дихання.

Часто бувало, що він кидався уві сні, і тоді вона відчувала, як його пальці стискаються, й бачила, як на лобі виступають крапельки поту, а якщо він прокидався, вона казала: «Спи, спи», — і він знову засинав. П'ять років вона прожила з ним і ні разу його не зрадила, тобто майже ні разу, а коли його поховали, вона зійшлася з Пабло, що виводив на арену коней для пікадорів і сам схожий був на биків, що їх ціле життя вбивав Фініто. Тепер, однак, вона знала, що ні бичача сила, ні бичача хоробрість не вічні, бо, зрештою, що взагалі вічне на цьому світі? Я вічна, подумала вона. Так, я вічна. Але кому це потрібне?

— Маріє,— сказала вона. — Ти ж дивись, що ти робиш. Цей вогонь для того, щоб зготувати вечерю, а не спалити ціле місто.

І тут на вході до печери став циган. Він був весь обліплений снігом і, зупинившись коло входу з карабіном у руці, почав тупати ногами, струшуючи сніг.

Роберт Джордан підвівся й пішов йому назустріч.

— Ну, що? — спитав він цигана.

— На великому мості вартують по двоє, зміна варти що шість годин, — сказав циган. — У будиночку шляхового сторожа вісім солдатів і капрал. Ось тобі твій хронометр.

— А на тартаку?

— Це тобі старий скаже. Він стежить і за шляхом, і за тартаком.

— А що на шляху? — спитав Роберт Джордан.

— Рух такий самий, як завжди, — сказав циган. — Нічого незвичайного немає. Проїхало кілька машин — та й по всьому.

Видно було, що циган змерз, його смагляве обличчя задерев'яніло від холоду, руки почервоніли. Не заходячи до печери, він скинув куртку й струснув її.

— Я сидів там, поки змінили варту, — сказав він. — Зміна була опівдні, а потім о шостій. Довго все ж таки. Не хотів би я служити в їхній армії.

— Ходімо по старого, — сказав Роберт Джордан, натягаючи свою шкіряну куртку.

— Ну, це вже без мене, — сказав циган. — Мені тепер потрібні тільки місцинка коло вогню й миска гарячої юшки. Хай хто-не-будь із них тебе проведе, я розповім, як знайти старого. Гей, ви, волоцюги, — гукнув він до тих, що сиділи за столом. — Хто з вас піде з Ingles по старого?

— Я піду, — підвівся Фернандо. — А де він?

— Де він? — перепитав циган. — Ідіть отак… — І він розповів йому, де влаштував собі спостережний пост старий Ансельмо.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Ансельмо причаївся за великим деревом, товстий стовбур якого захищав його від снігу. Він притискався до дерева, руки засунув у рукави куртки, голову втяг якнайглибше в комір. Якщо доведеться просидіти тут ще якийсь час, то я замерзну, а з того буде невелика користь, думав він. Ingles наказав мені чекати, поки прийде зміна, але ж він тоді ще не знав, що зніметься хуртовина. Рух на дорозі звичайний, і все, що робиться на тому посту в тартаку, я вже добре знаю. Треба вертатися до табору. Кожен, хто має здоровий глузд, сказав би, що мені час вертатися. Побуду тут ще трошки, подумав він, а потім піду до табору. З наказами завжди так, вони надто суворі. Коли щось змінюється, на це не зважають.

Він постукав ногою об ногу, потім витяг руки з рукавів, нахилявся, розтер собі литки і знову постукав ногою об ногу, щоб розігнати кров. Тут, за деревом, було не так холодно, дерево захищало від вітру, але він знав, що незабаром змушений буде піти звідси.

Саме в ту хвилину, коли він, зігнувшись, розтирав собі ноги, від шосе долинув гуркіт автомобіля. На колесах його були ланцюги, і кінець одного ланцюга брязкотів. Коли старий глянув у той бік, машина з'явилася на засніженому шляху, вся в зелених і коричневих плямах, із замазаними синьою фарбою бічними шибками, щоб не видно було, хто в ній їде, — а для тих, хто сидів усередині, було залишено тільки невеличке вічко. Це був замаскований «ролс-ройс» генерального штабу, але Ансельмо не знав цього. Він не міг