Читати книгу - "Вибрані твори"

Суворі погляди на честь увійшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юність, і тому надалі вони ще більше зміцніли.

«Одружитись — не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собі, щоб потім не було тяжко ні на душі, ні на людях».

…Як він любив би свою Югину… Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицькові. Ні, не попадеться. Він силоміць його розірве. Хіба Шевчик зуміє пошанувати її? Він ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрінеться інша хороша дівчина — за нею хвостиком потягнеться… Були ми друзями, а тепер від дівчини не відступлюсь.

Він рішуче і зло ступає в темряву і ледве не налітає грудьми на жіночу постать.

— Дмитре! — і чиїсь теплі огрубілі пальці ніжно пробігають по його правій руці.

— Марто, — пізнає по голосу і, примружившись, поволі оглядається навколо. Мовчки відійшли від стежки, стали під старою розлогою черешнею і зітхнули водночас.

— Разом про одне подумали, — невесело всміхнулась Марта.

Не знав, що відповісти, і тільки рукою перебирав її пальці, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'яті такі знайомі і дорогі колись риси.

— Як живеться, Марто? — аж сіпнуло всередині від такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсім не говорити, аніж чути самому від себе неприємний і ниючий докір.

— Як живеться? — наче крізь сон перепитала, і ще гірше стало парубкові на душі. Потім пригорнулась до нього і жагуче, не поспішаючи заговорила: — Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хіба ж то люди? То лавушники. Рідного батька, прибав копійку, продасть. Тільки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить і спершу скаже: п'ятдесят карбованців злупили! — а потім покаже. Не мені жити між ними. Щодень як у пеклі товчешся. Тільки й полегкості тої, коли сама собі на городі чи в полі пораюсь. Пропадом пропади таке життя!

— А дитина ж як?

— Ніна? — і голос молодиці здригнувся, подобрішав, заглушив недобру злість. — Ніна вся в мене і лицем, і вдачею вдалась. Нема лавушницької крові у неї. — І знову жагуче зашепотіла: — Коли носила під серцем її — сама себе проклинала, що не маю сили в ополонці втопитись. Коли б це твоя була дитина…

— Не треба, Марто, — заспокоював, поклав руку на плече. — Не судилось, то й серця не ятри.

— Не судилось, — зітхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла між ними. І коли заговорив, почув не свій, а чужий, приглушений голос:

— Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була мені коханою, коханою і залишишся до кінця віку. Тільки так у нас вже дороги пішли. Не стала дружиною — порадницею стань. — І зупинився.

Та відчула Марта, про що має мова йти.

— Говори, Дмитре… Про одруження своє десь маєш сказати?

— Про одруження. Ти не гнівайся на мене.

— Хіба ж я не розумію, Дмитре? Все розумію. Говори, — тихим, надломаним голосом промовила, і чув, як затремтіла її рука на його грудях і впала донизу.

— Сподобалась мені («покохав» було незручно сказати Марті) Югина Бондарівна. З Григорієм Шевчиком на одній дівчині зійшлись… Як ти думаєш?..

Як довго вона мовчить. З-під чорної хустки клинцювате окреслюється високий лоб, темрява закрила очі, і тільки чути, як в очних западинах неспокійно ворушаться повіки.

І для чого було говорити? І без цього несолодко їй. А тут ще більше жалю завдав. І тільки тепер розуміє, як тяжко Марті. Завжди більше про себе думаєш, а про чуже горе…

Другу руку опускає на стан молодиці. І чудно навіть у думці назвати Марту «молодицею».

— Щасти тобі, доле. Що й казати — дівчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе піде, — тремтячи від хвилювання, зітхнула і зразу ж заспішила, наче боялась, що не так зрозуміє її зітхання: — Хай усе краще до тебе піде, Дмитре. Буде тобі добре — за мене забудеш, погано буде — згадаєш мене. — її голос переривався, тремтіли уста, неспокійні груди, підіймаючись, торкались його і знову опускались.

— Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, — пригорнув до себе і тричі поцілував, мовби матір свою.

Хоч одна людина, крім матері, є, що любить його…

Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак і пішла, згинаючи плечі.

Вітер здмухнув з черешні краплину роси, і холодний дотик її ковзнувся по гарячій щоці парубка. За всю дорогу не міг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гілка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.

«Яка вона…»

Жаль було молодиці, хотілось догнати, щось добре сказати, утішити її. І не міг тепер уявити, як він жив би з нею. Не холодна, ні — спокійна доріжка лягла між ними, як осінній промінь. Шанував Марту дуже, жалував, розумів, що вона його кохає. І було тяжко і радісно від цього на душі.

* * *

Йшла — дороги не чула під собою. Наче дитина, билась під серцем мінливими перебоями млость і голова крутилась, як від довгої їзди на човні, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, відпливають удалину, і вода плямами кидається в очі.

Не раз їй здавалось, що вона примирилась зі своїм життям. Спочатку жила як у сні — аби день до вечора, а потім час зарубцював біль, знайшлася дитина — вивела її з забуття; і Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожній на дальньому пагорбі, що от-от увійде у хмари, і замкнеться за ним обтяжена голубінь. Та досить було десь неждано стрінутися — і весь світ хуртовиною налітав на неї, зразу кидав у безвість, і знову боліло серце, як тільки в молодості болить.

Не раз, притискаючи дитину до серця, хотіла втекти від згадок і витирала свої сльози на рожевому личку дівчини…

Вечір тісним кільцем стискував поля. Вітер ішов густий, немов хвиля у повінь, прориваючись у вузький просвіток за поворотом.

Якоїсь неділі заграють музики на все село, закрутиться в танці весільне подвір'я, і її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарівною. Бачила незатьмарене чуже щастя, і до сліз було жаль самої себе, своєї молодості, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, від одної згадки про якого проймала дрож.

Усе село піде на весілля, одній їй — сиди каменем у хаті, бо ж не