Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— По-лі-ши-нель. Ко-лом-бі-на. До-мі-но.

Атож, пропливали й невідомі мені: Il dottore[14] в окулярах і з довгим носом, Meneghino[15] в краватці в біленьку смужку, відразлива La peste чи La malatta[16], ще одна маска, — її пам’ятаю невиразно — Brighella[17] чи щось схоже.

Я зійшов біля мосту Ріальто. З пошти надіслав листівку лікареві («Любий dottpre! Подорож чарівна. Почуваюся чудово. Вітаю»). А тоді вулицею Мерчеріа рушив до П’яццо Сан-Марко, вдивляючись у зустрічні маски, наче шукав якусь одну. Недарма кажуть: про кого думаєш, того й зустрінеш. На мостику біля якоїсь церкви — чи то Сан-Джуліано, чи Сан-Сальваторе — я ніс у ніс зіткнувся з Массеєм.

— То ти тут! — несподівано щиро згукнув я.

— Ми давно живемо у Венеції. А ти коли приїхав?

Я відповів не відразу, бо вжите в першій особі множини дієслово боляче діткнуло мене. Сама згадка про Данієлу засмутила мене. А я ж бо вважав, що старі рани затяглися. Потім спромігся:

— Учора ввечері.

— Чому б тобі не погостювати в нас? Місця вистачить.

— Я б охоче, але завтра вирушаю до Парижа, — збрехав я, не бажаючи зустрічі, що невідомо як на мене подіє.

— Коли дружина дізнається, що ти був у Венеції й не побачився з нею, то не простить мені. До речі, сьогодні ввечері в «Ла Феніче» дають «Лорелею» Каталані.

— Я не люблю опери.

— До чого тут опера? Просто побудемо разом. Приходь до нашої ложі, розважишся. Це святкова вистава, всі глядачі — в масках.

— Не люблю виряджатися.

— А чоловіки, як правило, без масок. Виряджаються здебільшого жінки.

Я вирішив, що відмовлявся, як умів, та коли Массей наполягатиме, не опиратимусь. Певно, тоді я збагнув, що підсвідомою спонукою до подорожі була надія зустріти Данієлу. Тож сама думка, що поїду, не побачившися з нею, знаючи, що вона у Венеції, була нестерпною.

— Ми зайдемо за тобою в готель, — пообіцяв Массей.

— Не треба, я сам прийду. Залиште мені вхідний квиток у касі.

Він попрохав не спізнюватись, бо тоді, мовляв, доведеться чекати закінчення дії. Я хотів розпитати про Данієлу, однак страх і небажання почути її ім’я з його вуст утримували мене. Ми попрощалися.

Я відразу забув про конкурс масок. Думки мої опосіла Данієла і майбутня зустріч з нею. Близьке побачення сповнювало серце болем. Знову ожили колишні страждання що, як виявилось, тільки чекали слушної миті. Мабуть, у глибині душі жевріла надія, що в театральній ложі під час оперної вистави пощастить повернути Данієлу. А як же Массей? Утім, навіщо мріяти про те, чого нема… Та саме очікування зустрічі змушувало повірити в долю.

Я прийшов, коли вистава вже почалася. Капельдинер провів мене до ложі в ярусі. Ще з порога я найперше побачив Данієлу в костюмі доміно, вона їла шоколад. Поруч сидів Массей. Данієла всміхнулась: крізь прорізи маски — вона її не зняла, хоч як я того бажав — зблиснули очі.

— Підсовуй стілець, — прошепотіла вона.

— Мені й тут зручно, — відказав я. І щоб не шуміти, присів на перший-ліпший стілець.

— Звідти нічого не побачиш, — докинув Массей.

Я збентежився. Глуха досада одігнала радість — ще цей Массей у ложі! Почулося жіноче сопрано:

— Vieni, deh, vieni[18].

Данієла зачаровано втупилася в сцену, повернувшись до мене спиною. Я подумки відзначив, звісно, несправедливо, що жінка моєї мрії після довгої розлуки обдарувала мене (точніше — наділила) лише хвилиною уваги. Але найдивніше, чи, швидше, найсумніше те, що я сприйняв це спокійно. Якось відчужіло слідкував за перипетіями нещасливого кохання Ани, Вальтера й Лорелеї, яка з розпачу і з бажання набути чарівної сили побралася з річковим потоком (якщо не помиляюся, з Рейном). Мені відразу впала в око схожість між історією на сцені і моєю власною; цього вистачило, щоб я зацікавився виставою. Щоправда, час від часу мене охоплювало душевне сум’яття… Розгубленість, роздратування долали мене: ми перезирнулися з Данієлою як чужі. Я ладен був утекти. В антракті Данієла спитала:

— Який би це добрий ангел приніс мені ще такого шоколаду. Це в барі на площі, навпроти театру.

— Я збігаю, — зголосився я.

— Ходімо разом.

Повз карнавальні маски й святково вбраних сеньйорів ми спустилися мармуровими сходами. А вийшовши з театру, заквапились, бо на вулиці таки пробирав холод. У барі Массей вибрав столик навпроти входу. За нами зайшли дівчина в костюмі старовинної дами з дешевими прикрасами, «благородний кабальєро» і «турок». Захоплені розмовою, вони спинилися в розчинених дверях.

— Цей протяг мені не подобається, — зауважив я. — Пересядьмо за інший столик.

Ми пересіли за столик у глибині бару. У нас прийняли замовлення: для мене коктейль strega[19], для Массея — каву й шоколад. Ми чи й розмовляли, наче боялися торкатись єдиної, але лоскотливої теми. Коли настав час платити, жодного вільного столика не лишилося і хоч як ми кликали, офіціанти не поспішали. Холоднеча всіх позаганяла до бару. Зненацька серед гамору я виразно почув знайомий голос, і ми обоє обернулися до дверей. Мені чомусь здалося, ніби кожен з нас сторопів, відчувши подив іншого. За першим нашим столиком (до нього присунули ще кілька) я побачив арлекінів, коломбін і кількох доміно. Під час оперної дії я добре роздивився Данієлу. Тож блиск очей за прорізами маски доміно розвіяв мої сумніви.

Массей нервово зиркнув на годинник:

— Зараз почнеться друга дія.

Подумки я заперечив йому, мовляв, не вигадуй, що коли спізнимось, то нас не пустять. Проте його слова виявилися дошкульнішими:

— Я трохи припізнюсь до ложі.

«Він хоче виставити мене, бо тут Данієла», — обурився я. Та за мить охолов: кожен по-своєму сприймає життя. А за Массеєм ще й усі права: адже він одружився з Данієлою, коли я з нею розлучився.

— То давай я віднесу їй шоколад, — запропонував я.

Він невпевнено простягнув шоколад, аж наче збентежено. Я підійшов до столика, за яким сиділа Данієла, і зустрівся з її поглядом.

— Завтра тут, о цій порі, — прошепотіла вона.

І додала ще одне слово — лагідне прізвисько, відоме тільки їй. Нетямлячись від щастя, я вибіг з бару. Наче завіса піднялася, і я здивувався; як це й досі не втямив, що в ложі Данієла вдавала чужу