Читати книгу - "Долина совісті"

Ліс скінчився. Обрій, напівзмитий водою, відсунувся подалі, а дорога завертала високо над рікою, і смугасті стовпчики уздовж узбіччя скидалися на щучі зуби.

Влад колись піймав щуку. Один раз у житті, у літньому таборі. Як усі йому заздрили! А щука була зовсім маленька, шмарклива щука, як і сам Влад. Щурятко…

Анжела — на знак протесту, видно — витягла з сумки пластикову пляшку з лимонадом, відгвинтила їй жовту голову і' жадібно надпила з горлечка. Влад бачив її бічним зором. Дорога плавно повертала наліво, попереду, скільки сягало око, не було ні машини, а позаду…

Анжела невиразно скрикнула.

— Я тебе попереджа… — почав був Влад, але затнувся.

Самоскид був уже зовсім поряд і набрав чималу швидкість.

Задумавши обгін у жахливо невідповідному для цього місці, він порівнявся з машиною Влада — і раптом змінив рішення. Кілька секунд вони котилися пліч-о-пліч, Влад зовсім близько бачив чорний обшарпаний борт, величезне колесо і заліплену глиною сходинку біля підніжжя жовтогарячої кабіни. Йому здавалося, що він бачить на ній навіть відбиток ребристого черевика, слід…

Влад з усіх сил наліг на клаксон. Машина завищала і, наче у відповідь, вузька щілина між вантажівкою і легковиком стала стрімко скорочуватися.

Трісь! І немає більше бічного дзеркала. Відвертати було нікуди, праворуч миготіли смугасті стовпчики, схожі на щучі зуби, а за півметра від стовпчиків, за слабкою подобою бар’єру, починалося урвище…

Він ударив по гальмах.

Тієї ж таки секунди самоскид гримнув важким бортом по легковику. Як ракеткою по м’ячику. Бах! Бічне скло з боку Влада посипалося, дверцята вм’ялися. З Анжелиної пляшки фонтаном виплеснулася рідина. І застигла в повітрі, начебто вилитий у воду гарячий парафін.

Вантажівка була вже попереду. Вона віддалялася, а Владів автомобіль летів до краю прірви. Ще мить — і машина проломить собою загорожу та полетить із крутосхилу вниз. Мить… але лимонад, вихлюпнувшись, застиг, наче скляні квіти, і жодного руху поки не відбувається. Мить — і машина, уминаючись і сплющуючись, обертаючи в повітрі колесами, скотиться вниз і там спалахне бензинове багаття…

Лимонад у повітрі почав обпадати. Скляні квіти змінювали форму, перетворюючись на скляні плоди. Владова голова стала тугою і неповороткою, але очі встигли. Встигли піймати голий гіллястий силует на схилі, метрів за десять від шосе.

Дерево.

Влад щосили крутонув кермо. Стовбур! Опора! Втриматися! Зачепитися!

Лимонад обпав — і вихлюпнувся новим фонтаном. Удар! Анжела зависла на ремені, Влада кинуло на кермо, вітрове скло теж посипалося, капот зім’явся з огидним скреготом, але за мить до цього Влад повернув ключ, вирубуючи двигун, і слідом за скреготом запала тиша, порушена стукотом дощу по даху, якимсь тріщанням, шурхотінням глини під днищем, дзенькотом окремих скалок…

Машина мало не висіла на дереві. Висіла, вчепившись за стовбур зім’ятим капотом, завмерши під кутом сорок п’ять градусів, задерши до неба багажник. Попереду, за розбитим вітровим склом, була ріка.

Минула хвилина, друга. Нарешті Влад повернув обличчя до жінки поряд зі собою.

Анжела повисла на ремені безпеки, по вуха залита лимонадом. З кров’ю на щоці — зачепило скалкою. Задоволена і щаслива, як дитина на новорічній ялинці.

— А ти не вірив, — сказала вона так гордо, начебто це рятівне дерево на схилі посадила і виростила власноруч. — Тепер ти мені віриш?

* * *

— Влад Палій? Гм-гм, щось знайоме… Палій… Слухайте, а це не ви написали про Гран-Грема?!

Влад кивнув, кривлячись від болю в потилиці, а відтак сухуватий, дещо роздратований допит у дорожній поліції перетворився на прийом шанованих гостей.

Влад ніколи б не подумав, що його читач може виявитися сорокалітнім розповнілим чоловіком в однострої та зі смугастим жезлом. Він не розумів, який інтерес із історії про Гран-Грема міг отримати для себе вусатий голова родини, чия щоденна жорстка робота не сприяє мрійливості й вірі у дива. Проте ось він, читач-шанувальник, зі шкіри пнеться, щоб допомогти улюбленому авторові, потрапившому в кепську історію.

— Номер ви не запам’ятали?

— Який там номер, — безнадійно кинула Анжела. — Він був увесь брудом заліплений.

— А марка яка? Хоч приблизно?

Влад подивився на Анжелу. Та знизала плечима:

— Нічогісінько не розуміюсь на самоскидах…

— А я його і не роздивився до ладу, — мовив Влад. — Він довго за нами їхав…

— Двадцять три хвилини, — уточнила Анжела.

— Але тримався далеко позаду, — заперечив Влад. — Я встиг лишень запам’ятати, що кабіна жовтогаряча…

— Не голка, — підсумував лейтенант авторитетно. Владу здалося, що він мимоволі цитує фразу з якогось фільму. — Знайдемо. Куди він дінеться…

— Він дуже грамотно все зробив, — сказала Анжела. — Їхав позаду… а коли ми вийшли на той відтинок, над обривом — просто наздогнав і стукнув боком. Ми б злетіли в річку… Коли б не це дерево…

Лейтенант покусав губу. Здивовано звів брови:

— Тобто ви думаєте, що він… навмисне?

* * *

Лікар оглянув обох і запевнив, що обом пощастило. Від серйозних травм Бог уберіг — нічого, крім синців, саден і кількох порізів, причому більше дісталося Владу — величезний синець на грудях, біль при кожному вдиху і видиху. Об кермо бебехнувся…

Машину витягли краном і доставили за допомогою тягача.

— Металобрухт, — сумно оцінив черговий лейтенант. — Відновленню не підлягає. Але ви не засмучуйтеся — могло бути і того… Гірше… Це диво іще, що ви живими залишилися і шию не зламали. А залізяка — вона залізяка і є. Чого її шкодувати?

Розмова по тому, як Анжела заявила про замах, була суцільним набором незручностей і недомовок.

— Ви думаєте, що він… навмисне?

— Ну, звісно. Ясно ж, що він їхав позаду, аби на цьому відрізку, над урвищем, скинути нас у прірву.

— Тобто хтось задумав вас убити? У вас є підстави так думати? Вам — або панові Палієві — погрожували? У вас є вороги?

Отут Анжела зніяковіла, засовалася на стільці, пошукала поглядом Владової допомоги, але той дивився убік.

— Так! — кинула Анжела зухвало. — Мені — особисто мені — погрожували. У мене є вороги.

— Тоді вам слід звернутися до карної поліції, — посмутнівши, визнав лейтенант. — Ми займається безпекою на шляхах, а не шантажем і вбивствами. П’яних водіїв ми бачили чималенько, а от найманих убивць на самоскидах — не зустрічали жодного разу…

— Ваша справа, — сказала Анжела дещо зарозуміло, — знайти машину. Її викрали, ось побачите. Не п’яний водій. Її вкрали і кинули, точно…

Хоч як сумно, але вона мала рацію. Того ж дня з’ясувалося, що в одному з приміських господарств саме напередодні було викрадено вантажівку. А майже тиждень по тому