Читати книгу - "На Зеландію!"

Що було б, якби вдалося розшукати Морґана і підрихтувати шматком арматури його інтерфейс? Звісно, я б тоді завершив авантюру у в’язниці, але… Майже напевно Ґреґ подав би позов на «The ROCK FM» за порушення згаданого закону про втручання в особисте життя (privacy act) і взагалі через те, що його втягнули в лицедійство, яке ледь не закінчилось для нього содомією та втратою органів відтворення. І цього «The ROCK FM» боялись найбільше.

Отож на радіо я не потрапив. Прикро, звісно, що не вдалося влаштувати їм армагедон на студії. Втім, мої старання не були марними. Реакцію BSA та спричинений нею переполох серед керівництва «The ROCK FM» вважаю головним досягненням офіційної частини акції «На Зеландію!».

…Того дня вечеряв рано. До завтра треба було виспатися. Завтра почнеться основна, неофіційна частина авантюри. Я усвідомлював, що після неї аж до самого вильоту навряд чи матиму нагоду нормально поспати.

Та навіть якби й мав, я знав, що не засну.

So let it be written, let it be done…[63]

Настав вечір четверга. Я вибрав момент, коли в кімнаті нікого не буде, і вивалив усі свої речі на ліжко, звільнивши наплічник. По тому став пакуватися перед операцією. Спершу, ретельно розрівнявши, поклав у рюкзак двісті плакатів. На низ заштовхав кофту (вночі може бути прохолодно і майже напевно дощитиме). У потаємне відділення (на той випадок, якщо доведеться валити прямо в аеропорт, не заїжджаючи в хостел) заховав паспорт і роздруківку електронного квитка. Згори докинув товстий моток скотчу і відеокамеру.

Ніби все. Повторно передивився, чи нічого не забув, і непомітно залишив «Пентланд Бекпекерс».

Замість податися на Домініон-роуд і скористатися автобусом вирішив діставатися до центру іншим шляхом – пішки по Маунт-Іден-роуд і далі по Симондс-стрит. Цією дорогою повертатимусь після операції (в таку пізню пору такої пізньої пори громадський транспорт уже не ходитиме), а тому навмисне надумав пройтися по маршруту, щоб засікти час, необхідний, аби дістатися від центру до хостела, і позначити собі орієнтири.

Трохи менш ніж за годину я дістався площі Аотеа, що розкинулася ліворуч від Квін-стрит. По дорозі нарешті вирішив, у якому барі виголошуватиму тост. «Ґеіхінкен караоке». Він більший і має кращу сцену.

Перетнувши площу, вийшов на Альберт-стрит і за кілька хвилин пірнув до бару.

Була половина десятої, п’ятниця. «Ґеіхінкен караоке» аж тріщав від відвідувачів. У цій справі поспіх був зайвим, тож я надумав спершу трохи роздивитися. Вільних столиків не було. Довелося протиснувся до барної стійки, де я заліз на височенний стілець і замовив собі пива.

Бар гудів. Бармен, забравши гроші, налив пива і більше не звертав на мене уваги.

Незважаючи на те що більшість відвідувачів «Ґеіхінкен караоке» вже добряче заклали за комір, ніхто не виспівував. У барі лунала музика (дивне поєднання маорійських мотивів і трансу), але сцена стояла порожньою.

Розправившись із половиною кухля, я подумав, що настав час.

– Хей, друже! – кричу до бармена.

– Ще одне? – машинально відгукнувся він.

– Ні. Хочу, щоб ти приглушив музику.

– З якої це радості?

– Я проголошуватиму тост, – тицяю пальцем у бік сцени. – З отих-от підмостків.

– Ні, – не роздумуючи, хитає головою бармен.

Я поманив його. Він підозріло глипнув, та все ж нахилився.

– Я куплю пиво всім, хто є в барі, а ти матимеш хороші чайові. Просто вимкни музон і ввімкни мікрофон. Це займе п’ять хвилин. – Бармен вагався. – Матюків не буде, – кажу.

Хлопець миттю перемінився, потягнувся рукою до регулятора гучності на музичному центрі і прикрутив звук. А тоді, посміхаючись, кивнув у напрямку сцени:

– Валяй, чувак!

Захопивши келих, я піднявся на підмостки. Кілька чоловік за найближчими столиками помітили мене і щось п’яно загорлали. Через шум і новозеландський акцент я не розібрав, що саме. Решта поки що ігнорували мене.

Підійшовши до мікрофону (правою рукою притискаю холодний келих до футболки), двічі стукнув по ньому пальцем лівої руки. По залу рознеслося шипляче «Тух! Тух!», і гамір притих. Отже, мікрофон працює.

Почекав. Щонайменше половина голів повернулися до мене. А тоді набрав у груди повітря і чемно почав:

– Пані та панове! – У мене незвичний тембр голосу. Дуже низький. Через це мені непросто жартувати. Навіть коли я щось смішне розказую, люди довго не можуть розгадати, як реагувати: сміятись чи охкати, як на похороні. От і зараз увесь «Ґеіхінкен» нашорошився й затих, так, наче я оголошував про початок Третьої світової. – Мене звати Макс Кідрук, і я письменник з України… – Зробив паузу. – Сподіваюся, хоч хтось із вас знає, де та Україна. – Звіддаля долинуло кволе підтакування. Я кахикнув. – Я приїхав сюди з далекої України, пролетів п’ятнадцять тисяч кілометрів, через те що в Окленді живе один… дуже нехороший хлопець на ім’я Ґреґ Морґан. Півтора місяці тому він їздив до України, до моєї рідної країни, нібито за дружиною, а насправді просто порозважатися з жінками. Після повернення він дав для «New Zealand Herald» інтерв’ю, в якому ганьбив і паплюжив як українських жінок, так і українських чоловіків… – Іще одна пауза. Публіка похмуро мовчить. Відчувається, як гусне атмосфера. Бармен нервує ще більше. Передчуваючи конкретне махалово, хлоп уже жалкує, що пустив цього божевільного (мене цебто) до мікрофона. – Проте я тут не для того, щоби мститися чи ображати вас, шановні новозеландці. Я приїхав з миром! Приїхав для того, щоб підняти тост, – піднімаю вгору напівпорожній бокал, – тост за невмирущу дружбу між Україною та Новою Зеландією! А тепер усі, хто хоче приєднатися, шуруйте до бару по пиво! Я плачу!

Що тоді почалось… Халява – то велика сила. Спершу секундна пауза (народ виявився не готовим до такого повороту, всі ж готувалися до махалова), після якої «Ґеіхінкен караоке» потонув у вереску й оплесках. Новозеландці кинулись на штурм барної стійки.

Мене ще довго не відпускали. Доводилося чокатися з усіма, кожному переповідати історію з конкурсом від «The ROCK FM» (більшість чоловіків обурювалися, не награно – щиро), фотографуватися.

Коли я залишав «Ґеіхінкен караоке бар», була майже північ. Надумав зайти кудись і перекусити (попереду ніч на ногах), але через нервове напруження їжа навряд чи полізла б у горлянку.

Причалапавши назад на площу