Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

шведському таборі після Полтавської битви, пише про те, що кінцевою метою Мазепи було, «чтоб малороссийские козацкие народы от России были особое княжение, а не под Российскою державою». Відомий зрадник запорожців, прилуцький полковник Гнат Ґалаґан в 1745 році твердив, що «Мазепа предался королю с тем, чтоб отбыть нам от России и быть под Мазепиным управлением, от всех монархов вольным». Так само відомий російський історик-аматор XVIII століття Голіков писав у своїй праці, присвяченій Петру Великому: «Мазепа возжелал некоторым образом с ним [Петром І] сравняться, то есть сделаться ни от кого независимым владелцем». Відзначимо – всі вищезгадані документи та праці не призначалися для «широкої читацької аудиторії», на відміну від маніфестів, в яких російська пропагандистська машина вправно зображувала гетьмана низьким честолюбцем, зрадником Росії і людиною, що бажає «оддать Украйну под польськое иго». Ясно, що для Петра та російських націонал-шовіністів усіх часів що плани створення незалежної Української держави, що відокремлення України і її входження до складу якоїсь іншої держави були однаково нестерпними. Проте все-таки і тоді, і тепер політики хоча б про людське око змушені зважати на «права націй на самовизначення», і тому саме міф про «Мазепу – польського запроданця» виявився досить стійким, а дані, які свідчать про зовсім інші плани українського гетьмана, поспішили забути.

Тим часом 33-тисячна армія Карла XII навесні 1708 року виступила з Литви і 16 – 17 червня переправилася через річку Березину. Основний план шведського короля полягав у тому, щоб, маючи Польщу за головну оперативну базу, іти через Головчин – Смоленськ – Вязьму на Москву, скинути з трону Петра І (використавши, за словами польського резидента при Карлі XII Станіслава Понятовського, народне незадоволення царем), замінити його царевичем Олексієм і підписати з ослабленою Росією мирну угоду, яка забезпечила, б усі права та інтереси союзників Швеції та самої скандинавської держави (перш за все в шведській житниці – Прибалтиці). Гетьмана Мазепу цілком влаштовував такий план – шведи відсікали Україну від основних сил царської армії, корпус Крассау та війська Лещинського ішли на Україну, де Мазепа організовував повстання проти Петра І (після цілковитого звільнення України гетьман, за словами Орлика, мав намір «писать до Царского Величества лист и в нем выписать все наши обиды прежние и теперешние, прав и вольностей отнятие, крайнее разорение и пагубу»). Можливою була і допомога татар – за словами Кочубея, гетьман вже давно вів якісь переговори з ханом, зберігся також один із ханських листів до Івана Мазепи, датований кінцем 1705 року.

Отже, подібний план давав гетьманові час і можливість для того, щоб підготувати український народ і військо до союзу зі Швецією, врешті-решт просто проінформувати людей – за умов перебування в Україні великих російських сил зробити це було неможливо. Зрадити могло і найближче оточення, як показала знаменита «справа Кочубея».

Тепер, ласкавий читальник}', ми маємо дещо відволіктися від військово-політичних перипетій Північної війни і спробувати виявити хоча б декілька зерняток правди в цій заплутаній історії, яка містить елементи політичного детектива, пригодницького, психологічного та любовного романів.

Для початку маємо кілька непоганих джерел – текст доносу Кочубея на гетьмана Мазепу із 33 пунктів, уже неодноразово цитований нами лист Орлика до Стефана Яворського, листи гетьмана Мазепи до Меншикова, Головкіна, Петра І, а також знамените, вперше опубліковане ще в XIX столітті інтимне листування Івана Степановича з Мотрею Кочубеївною.

Василь Леонтійович Кочубей (1640 – 1708), нащадок татарського роду, був давнім знайомим Мазепи ще з часів служби у Дорошенка. Тоді Мазепа, як ми пам'ятаємо, був генеральним осавулом, Кочубей же був канцеляристом в Генеральній канцелярії правобережного гетьмана. Згодом Іван Степанович і Василь Леонтійович були наближеними особами гетьмана Самойловича, а після перевороту 1687 року Кочубей отримав посаду генерального писаря – фактично канцлера Української козацької держави. Згодом він став генеральним суддею.

Приятельські відносини Кочубея та Мазепи почали помітно псуватися з 1691 року. Василь Леонтійович налагодив контакти з прибічниками колишнього гетьмана Самойловича і брав участь у змовах старшини проти Мазепи, зокрема – в згаданій вже неодноразово «справі Петрика». Для порівняння наведемо вислови обох супротивників. В. Кочубей: «Обиды претерпеваю от самого гетмана Мазепы от лета 1691 даже и до днесь…» (уривок з доносу 1707 року); I. Мазепа: «Чрез лет шестнадцать прощалося и пробачалося великим и многим вашим смерти годним проступкам» (лист до Кочубея незадовго до появи доносу, той самий 1707 рік).

В листі 1708 року до царського улюбленця Меншикова гетьман Мазепа писав про свої стосунки з уже покійним тоді Кочубеем: «Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мне был противный и разные подо мною рвы копал, советуя непрестанно с враждебниками моими, який уже иные давно, а иные в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные письма, а будучи писарем генеральным, имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгрической болезни [останні роки життя гетьман, схоже, страждав на артрит], не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые некоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул. Потом и в другой раз он же, Кочубей, по приказу моему, взят же был за караул в той власне час, як блиский его кревный проклятый Петрик до Орды Крымской передался и великой мятеж в народе малороссийском учинил, о котором были не ложный свидетели, от полковника Миргородского присланые, что он его, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до Сечи и до Крыму выправили…»

Дивним є те, що Мазепа кожного разу вибачав свого «споконвічного ворога» і навіть вживав заходів, аби очистити його від підозр з боку російської влади. За Кочубея, пов'язаного родинними зв'язками мало не з половиною лівобережних старшинських родин, могли просити впливові особи Української козацької держави (Київський митрополит Варлаам Ясинський, мати гетьмана Мазепи, дружина Кочубея – Любов Федорівна, з родини Жученків). Олександр Оглоблін навіть припускав можливість якогось давнього роману гетьмана – улюбленця жінок і вольової, енергійної Любові Кочубей (посилаючись на родинні перекази Кочубеїв). Якщо це так, подальша політико-романтична історія взагалі набуває неймовірного напруження, а Любов Кочубей виступає в ролі злого генія свого чоловіка, якого штовхає до загибелі, і суперниці власної доньки, долю котрої безжально ламає… До речі, саме цей мотив був використаний відомим українським кінорежисером Віктором Іллєнком в його кінострічці «Молитва за гетьмана Мазепу».

У 1698 році гетьман