Читати книгу - "100 чарівних казок світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Діти пильно дивилися на нього: синій капелюх у формі квітки, голі ступні, порослі шерстю ноги…
– І нічого на мене так витріщатися. Адже я прийшов на ваш погук.
– Ми нікого не гукали.
– Значить, хтось інший ставив «Сон літньої ночі» просто на моїх схилах, до того ж на Іванів день? Та століття-друге тому всі Народи Пагорбів висипали б на цю галяву, почувши таку гру.
– Ми чекали чогось такого, – почала Юна, – але ніяк не…
– …думали, що зустрінемо чарівника, – закінчив Дан.
– Хіба я вимовляв слово «чарівник»? – розсердився Пек. – Я ж не називаю вас людиськами?
– Мені б це не сподобалося, – щиро сказав Дан. – Щось подібне могло виходити від джинів і ефритів з «Тисячі і однієї ночі».
– Так і є. Давним-давно цю землю населяли безсмертні боги, привезені фінікійцями, галлами, ютами, фризами, англами і данцями. Але Англія – не найкраще місце для богів, окрім хіба що тутешніх, як-от мене. А прибульцям конче треба було поклонятися, будувати храми, приносити жертви.
– Людські жертви? – здригнувся Дан.
– Необов'язково, – розкрив карти Пек. – Ти забуваєш про худобу, про те ж таки пиво. Але люди неохоче жертвували коней. Вони пустили у непам'ять стародавніх богів, отож тим довелося самим заробляти свій хліб. Хтось під покривом ночі не гребував страшно стогнати. Так можна було нажахати вбогого селянина аж до жертви у вигляді курки чи грудочки масла. Знав я одну богиню на ім'я Белісама: одна із сотень водних духів. Такі вважались богами, називалися Народами Пагорбів, а потім і зовсім зникли, не прижившись в Англії. Але серед них був він. Спустившись із небес на землю, Віланд, нащадок скандинавського бога Тора, не припиняв кувати їм списи та мечі. У голодні часи Віланд не опустився до крадіжки і христарадства. Наша перша з ним зустріч відбулася одного разу в листопаді. Того дня жахливої грози пірати палили село. На носі їхньої темної галери розташувався велетенський чорний ідол, дерев'яний, із шиєю, усіяною бурштином, – Віланд. Ледве угледівши мене, він одразу заспівав своєю рідною мовою. Його пісня була піснею майбутнього володаря всієї Англії. Але мене це анітрошки не зачепило! Скільки таких «майбутніх володарів усієї Англії» залишалися з носом. І я відповів: «Сьогодні ти Коваль Богів, але наступної нашої зустрічі ти тяжкою працею зароблятимеш собі на хліб». Так і сталося. Я бачив, як будувався його храм і які жертви приносилися там. Але через двісті років на місці храму Віланда вже стояла церква, а про саме божество нічого не було чути. Одного разу я йшов лісом і зустрів під деревом старого товстуна фермера. Виявилося, що його коняка загубила підкову. Він поклав на камінь пенні, прив'язав свою шкапу до дуба і гукнув: «Гей, ковалю, у мене для тебе робітка є!» З цими словами фермер сів на землю і заснув. Яким же було моє здивування, коли з-за дерева вийшов стародавній коваль у шкіряному фартусі й заходився коло коняки. Віланд! Згорблений, з довгою сивою бородою. Я підбіг до нього: «Що ти тут робиш, Віланде?»
– Бідолашний Віланд, – не стрималась Юна.
– Віланд упізнав мене і промовив: «Ти знаєш що. Хіба не твоє пророцтво збулося? Я сам заробляю на життя, підковуючи коней. У мене інше ім'я – Вейланд-коваль». Він поставив копито коняки собі на коліно і мрійливо усміхнувся: «Раніше я погребував би прийняти цю стару шкапу навіть собі в жертву, а тепер хапаюся за можливість підкувати її, аби заробити пенні». – «А що заважає тобі повернутися у Вальгаллу, на небеса, у житло загиблих у бою воїнів?» – поцікавився я. «Навряд чи це можливо», – мовив Віланд, зчищаючи бруд з копита: він справді любив коней. «Згадай, за часів моєї могутності про мене говорили як про доброго бога. Нині ж моя свобода в руках людини, яка від щирого серця побажає мені добра». – «А як же цей фермер? Хіба ти не підкував його кобилу?» – «Я, – була його відповідь, – але тутешні фермери надзвичайно недоброзичливі». Прокинувшись і побачивши, що його шкапу підковано, фермер і справді поїхав, не промовивши й доброго слова на адресу коваля. Ох і розсердився ж я на нечему, довелося погнати його коняку задом наперед – три милі я виховував у фермерові почуття такту.
– Ти, напевно, був невидимим? – вихопилося в Юні.
Пек неохоче потвердив.
– А тоді на пагорбі стояв маяк. Навколо нього я й водив бідолашного вершника від зорі до зорі. Фермер, упевнений, що він під дією чарів (ну не без цього), почав ревно молитися і кричати. Він не замовкав доти, доки з монастиря, що стримів над пагорбом, вийшов юний послушник на ім'я Х'юго і запитав старого пройдисвіта, що сталося. Фермер одразу почав торочити щось про відьом, чарівників і домовиків, але я достеменно знав, що його «відьмами» були кролики, а «чарівниками» – лосі. Народи Пагорбів нагадують видр: з'являються людям лише з власної волі. Послушник Х'юго був доволі розумний, щоб як слід роздивитися копита коняки. її було підковано так, як міг підкувати тільки Віланд. «Гм, – пробурмотів Х'юго. – Хто підкував твою кобилу?» Довелося признатися, що не обійшлося без Вейланда. «Пенні – це дуже мало, сподіваюся, ти хоч подякував ковалю». – «Ні, – відрізав фермер. – Адже Вейланд-коваль – язичник». – «Язичник чи Папа Римський, а він допоміг тобі і заслужив на добре слово». – «Як? – закричав фермер. Він був розлючений, адже завдяки мені його коняка й далі бігала колами. – Я повинен дякувати самому дияволові, якщо він допоміг мені?» – «Інцидент вичерпано, – строго сказав послушник. – Іди й подякуй ковалю, інакше я сам тобою займуся». Фермер повернув назад. Я, невидимий, правив конем, а послушник Х'юго йшов слідом. Але, діставшись до місця, фермер передумав дякувати. Він покликався на весь світ, що Х'юго змушує його поклонятися язичницьким богам. Послушник марнувати час на вмовляння не став, а, обхопивши фермера за товсте стегно, стягнув його з коня і так труснув бідолаху, що фермер тільки й зміг, що процідити: «Дякую тобі, Вейланде-ковалю». Коли фермер опинився на землі, пролунав давній бойовий клич Віланда. Він радів. Потім Х'юго звернувся до Віланда: «Послухай, Ковалю Богів, мені гидко від хамства цього грубіяна, але я дякую тобі від його імені та імені всіх смертних, котрим ти робив добро, і в свою чергу бажаю добра тобі».
– А що на те Віланд? – стала розпитувати Юна.
– Він видав радісний клич, адже тепер він став вільний. Але він був би не він, якби пішов, не відплативши добром за добро. «Я викую послушникові дарунок, – заговорив Віланд. – Дарунок, який стане
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 чарівних казок світу», після закриття браузера.