Читати книгу - "100 чарівних казок світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настоятель весело розсміявся: «Х'юго, сину мій, мені не потрібні були послання від язичницьких богів, щоб зрозуміти, що чернечий шлях не для тебе. Візьми свій меч і не розлучайся з ним, залишайся таким же доброзичливим і здобудь нарешті свою силу. А ковальському начинню Віланда я відведу місце перед вівтарем, бо хоч яким у минулому був Коваль Богів, він чесно заробляв собі на життя, даючи нам тільки користь». Потім усі повернулися додивлятися сни, окрім Х'юго, який, сидячи надворі, вертів у руках меч. Біля виходу ми з Віландом попрощалися, і він попростував до того самого місця, де колись висів, щоб ніколи більше не повертатися.
Діти, здавалося, й дихати перестали.
– А яка доля послушника Х'юго? – після тривалої мовчанки запитала Юна.
– І меча? – не стримався Дан.
– Ви питаєте не задля звичайної цікавості? – запитав Пек.
– Ні! – заперечливо захитали головами діти. – Розкажіть, ну будь ласка.
– Гаразд, але пізніше. А зараз я проведу вас додому, інакше батьки спохватяться.
Крилаті шоломи
1. Центуріон тридцятого
Після уроків Дан залишився вчити латину, і Юна пішла на узлісся, де в розколині старого березового пня лежала величезна Да-нова рогатка і кульки. Юна дістала зі сховку рогатку, вклала в неї кульку і вистрілила в напрямі стугонливого лісу. Раптом з густих кущів пролунав дивний шум і звідти вийшов хлопець у мідному, сяючому на сонці обладунку, озброєний списом і щитом. Юна ніколи ще не бачила такого великого мідного шолома з розмаяним кінським хвостом.
– Хто б це міг стріляти? – запитав незнайомець у Юни.
– Я, – призналася Юна. – Вибачте.
– А хіба Фавн не підготував тебе до моєї появи? – здивувався хлопець.
– Тобто Пек? Він мене не попередив. Хто ти такий?
Незнайомець усміхнувся, показавши перлові зуби:
– Моє ім'я Парнезій, центуріон Сьомої когорти Тридцятого легіону. То це ти стрельнула кулькою?
– Еге ж. Ось моя рогатка.
– Ну, на вовка з нею не підеш.
– Вовки покинули ці місця, – промовила Юна. – Ми вирощуємо фазанів. Бачив їх?
– Аякже, – усмішка не сходила з його уст. – Справжні чепуруни. Схожі на декого із римлян.
– Ніби ти не сам римлянин!
– До деякої міри. Мої предки з острова Вектіса. Сонячної днини його звідси видно.
– Можливо, з острова Вайт? Перед дощем він як на долоні.
– Може бути. Наша вілла займала південний край острова. їй більш як триста років, не кажучи вже про стайню.
– Аз якої ти родини?
– Мама, як завжди, за в'язанням, батько за рахівницею, а я з сестрою і двома братами тільки те й робили, що гралися.
– А як ви проводили літо? – допитувалася й далі Юна.
– Був час, коли ми були частими гостями у друзів, але батька почала мучити подагра (мені тоді було років шістнадцять, не більше), і ми поїхали на води. Там нудьгувати не доводилося. Сестра познайомилася із сином магістрату[3] із Заходу і вийшла за нього заміж. Молодший брат, великий рослинолюб, зустрів Першого доктора легіону й обрав шлях військового лікаря. А старший мій брат на водах спізнався з грецьким філософом, разом з яким осів на нашій фермі. Я був радий за нього і за себе, адже сам я марив армією і боявся, що він мене випередить.
Парнезій підвівся і напружив слух.
– Схоже, це Дан, мій брат, – зауважила Юна.
– Разом із Фавном.
На узліссі показалися Дан і Пек. Після вітальних рукостискань Парнезій повів свою розповідь далі:
– Отже, мені пощастило потрапити до армії. Коли навчання залишились позаду, Максімус вручив мені жезл центуріона Сьомої когорти Тридцятого легіону.
– А хто він, цей Максімус? – запитала Юна.
– Генерал Максімус – легендарний полководець. Коли було віддано наказ з тридцятьма солдатами йти до нашої когорти, я не погодився б помінятися місцями навіть з імператором. Очолюючи свій загін, я залишив позаду Північні ворота табору. Ми салютували охоронцям, що проводжали нас поглядом, і вівтарю богині Перемоги.
– Як салютували? – в один голос запитали Дан з Юною.
Замість відповіді Парнезій послідовно повторив усі рухи римського салюту, традиційно завершивши його глухим ударом щита за плечима.
– Ми виступили при повній зброї, – вів далі Парнезій. – Але, звернувши до лісу, солдати надумали покласти щити на коней. «Ні, – запротестував я, – поки я ваш командир, самі несіть свою зброю і обладунки». – «В таку спеку, – заперечив один солдат, – без лікаря ми ризикуємо дістати сонячний удар і підхопити лихоманку». – «Ваша загибель, – відрізав я, – незначна втрата для Риму. Підняти списи! Підтягти ремені!» – «Годі тут розігрувати імператора Британії!» – вигукнув він і враз опинився на землі, збитий з ніг тупим кінцем мого списа. Я дав зрозуміти цим корінним римлянам, що за такі слова недовго й головою накласти!
Тим часом на дорогу, майже не порушуючи тиші, виїхав Максімус. У пурпуровому плащі і біло-золотих поножах з оленячої шкіри він мав вигляд імператора Британії – не більше, не менше. «Вийдіть на світло, хлопці», – мовив він, примружившись. Солдати стали в шеренгу уздовж дороги. «Як би ти вчинив, – звернувся він до мене, – якби тут не виявилося мене?» – «Порішив би того солдата». – «Так убий. Він і не опиратиметься». – «Ні, тепер ти головний над ними. Порішити його тепер – все одно що зробитися катом на службі у тебе». Максімус насупив брови. «І думати не смій, що станеш імператором, – промовив він. – Навіть про генеральство облиш мрії. Поки й віку твого, готуйся служити офіцером легіону. Ходімо, розділиш зі мною трапезу. Твої солдати нікуди не дінуться. А за рік ти зможеш похвастатися, що обідав з імператором Риму. Ти ще пошкодуєш, що твої уявлення
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 чарівних казок світу», після закриття браузера.