Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Спільними зусиллями обидва центри змогли налагодити зв’язки з більшістю підпільних партійних організацій, сконсолідували їх.

Незважаючи на труднощі нелегальної діяльності, постійні переслідування з боку німецько-австрійських та гетьманських властей на липень 1918 р. в Україні була створена розгалужена мережа підпільних більшовицьких організацій. Відновили роботу або були створені 50 партійних комітетів, у тому числі 2 — губернських, 15 — міських, 24 — районних і підрайонних, 10 — повітових. Всього діяло 208 первинних парторганізацій, в тому числі 129 — у промислових містах і районах, 79 — у сільській місцевості[478].

Це була вже досить могутня сила, яка могла ще більше примножитись, перетворюючись у цілість, моноліт.

Розвитку процесів партійного будівництва в Україні великого значення надавали ЦК РКП(б), особисто В. Ленін. Вони були добре поінформовані про всі найважливіші події в цій галузі, докладали зусиль, щоб вплинути на зміст і характер схвалюваних рішень, сутність здійснюваних кроків. Їх, очевидно, непокоїло прагнення до створення осібної парторганізації в Україні. На засіданні Центрального Комітету 3 травня 1918 р. було ухвалено резолюцію „Про ставлення ЦК до виділення Української Комуністичної партії (дві резолюції)[479]. У пропонованому записі згаданого засідання передано зміст резолюції Таганрозької наради про утворення КП(б)У: „…Попередньо вирішено питання про створення окремої Української Комуністичної партії, остаточне рішення надано конференції від 20 червня” і зазначено, що з цього приводу прийнято дві резолюції, котрі не підлягають розголошенню. Під „конференцією від 20 червня” мався на увазі форум партійних комуністичних організацій України, що пізніше конституюватиметься як з’їзд.

Сам документ досі не виявлено, однак зміст „двох резолюцій” (або радше — двох частин однієї резолюції) відтворюється за допомогою інших документів і матеріалів. Через кілька днів „Правда” повідомляла: „Центральний Комітет РКП(б), обговоривши питання про виділення окремої Української Комуністичної партії з Російської Комуністичної партії, не має жодних заперечень проти створення Української Комуністичної партії, оскільки Україна є самостійною державою”[480]. Про другу резолюцію говорив на І з’їзді КП(б)У Е. Квірінг: „Негласна постанова ЦК, відповідно до якої повинен бути виділений офіційно Український ЦК, а неофіційно він існує як обласний центр”[481]. Водночас, щоб не дати Німеччині та Австро-Угорщині приводу для звинувачень уряду Радянської Росії і РКП(б) у порушенні умов Брестського миру щодо України, в офіційних документах Комуністичної партії (більшовиків) України говорилося про формальне закріплення самостійності місцевих партійних організацій у питаннях їх діяльності[482].

Отже, точка зору ЦК РКП(б) на питання про характер утворення республіканської партійної організації в Україні залишалася незмінною з листопада-грудня 1917 р.: Компартія України мала бути складовою частиною єдиної загальноросійської партії, підкорятися рішенням ЦК РКП(б). З цим зовсім не узгоджувались наміри і сподівання „лівих”. Вони, як і раніше, прагнули до заснування самостійної комуністичної організації в Україні як ефективного знаряддя здійснення рішучих революційних дій, що, за їх розрахунками, ставали дедалі нагальнішими. Їх лідер Г. Пятаков не один раз наголошував: „Повстання на Україні розгортається…, повстання на Україні — неминучий факт… Організуйте повстання! Це — лозунг дня. Це — знак, під яким ми переможемо!”[483]

„Ліві” відверто критикували ЦК РКП(б), РНК РСФРР за нерішучість, поступливість світовому імперіалізму, обґрунтували необхідність ліворадикальних дій більшовиків України. „Радянський уряд, над яким знущається німецький імперіалізм, який не піднімає рукавички, котру йому кинули, який поступається крок за кроком, перестав бути активним чинником європейської революції”[484], - наголошували вони.

Інтереси ж розвитку світової революції, буцім-то, детермінували нарощування зусиль з боку комуністів України, зокрема, посилення їх організаційного впливу на повстанський рух. „Зв’язуючи німецькі сили, — доводили „ліві”, - Україна допомагає Радянській Росії створювати її розладнаний організм і перетворитись знову на чинник світової революції”[485].

Ще з більшою категоричністю зазначена позиція проводилася через статтю у „Коммунисте” „Надгробное слово „тезам” т. Скрипника”. „Ми не стоїмо за збереження Рад. влади що б то не було і за будь-яку ціну — гучно декларували погляди „ліві” — і надаємо їй значення лише остільки, оскільки трудящі маси можуть творити через неї свою волю. Більше того, в кайданах німецького імперіалізму вона зживає себе…З нашої т[очки] з[ору], саме існування Російської Рад[янської] вл[ади] значною мірою залежить від ходу і наслідків повстання на Україні”[486].

Тимчасом скликання установчої конференції (її вирішено було провести за умови якомога ширшого представництва в Москві) відкладалося. Адже дістатися столиці РСФРР делегатам від підпільних організацій окупованої України було дуже важко. Навіть на 1 липня 1918 р. значна частина делегатів ще залишалася в дорозі. Тому 2 липня було вирішено розпочати приватну нараду делегатів (на час її відкриття зібралися 32 делегати з ухвальним голосом), яка тривала чотири дні. Нарада визначила нову дату відкриття конференції — 5 липня 1918 р., виробила порядок денний, постановила конституювати зібрання як „Перший з’їзд партійних організацій комуністів (більшовиків) України”, прийняла рішення про надання права ухвального голосу лише тим представникам організацій, які працювали у підпіллі на окупованій території, тобто знаходились на самому вістрі боротьби. Більшість провідних діячів більшовиків України, хоч і справляла значний вплив на хід і рішення з’їзду КП(б)У, мала лише дорадчий голос. З огляду на гостру боротьбу, що точилася між ними, такий підхід виявився доцільним, сприяв виробленню зваженої політичної лінії.

Група делегатів наради склали делегацію, що напередодні 5 липня відвідала В. Леніна. У ході тривалої розмови було обговорено найважливіші питання порядку денного з’їзду, тези і проекти резолюцій.

І з’їзд КП(б)У працював у Москві 5-12 липня 1918 року. У його роботі взяли участь 65 делегатів з ухвальним голосом, що представляли 40 партійних організацій, в яких налічувалося понад 4,3 тисячі членів партії. Делегатів з дорадчим голосом нараховувалося 154. Крім того, на з’їзді було 114 гостей. Таким чином, загалом у роботі І з’їзду КП(б)У взяло участь понад 330 чоловік.

Порядок денний з’їзду був таким: 1. Доповідь Організаційного бюро по скликанню з’їзду. 2. Доповідь Тимчасового всеукраїнського партійного комітету. 3. Звіт більшовицької фракції в Народному Секретаріаті. 4. Про поточний момент. 5. Про збройне повстання. 6. Про державні відносини Радянської України з Радянською Росією. 7. Про ставлення до так званих „рад”. 8. Про ставлення до інших партій. 9. Про об’єднання з лівими українськими соціал-демократами.