Читати книгу - "Пан Халявський"

Коли він пішов, Кузьма з подиву знизав плечима й промовив: «Та чи москаль же він? Ой, навряд! Тільки наш буде такий добрий».

— Мабуть, він чув, що я їду, — сказав я, — так і перейняв нас на дорозі, щоб пригостити. Добрий, дуже добрий чоловік!

— Він наче думає, що ми якісь персони, — сказав пихато Кузьма. — А нам що? Може, москалі й справді добрі моди! Отак нам і скрізь буде. Не пропадемо на чужій стороні! — промовив Кузьма, сміючись від щирого серця.

Були ми і в лазні, парилися з усіма примхами, а особливо Кузьма; чого він тільки не витівав! Після лазні — і кільки-то чаю ми випили! Потім здоровенна вечеря. Ми не знали, як упоратися з усім тим.

Я хотів виїжджати раніш, так куди там! Хазяїн запропонував, чи не краще вже нам і пообідати в нього? Соромно було засмутити відмовою, і я зостався. Сніданок і обід кінчилися; я наказав запрягати. Хазяїн прийшов попрощатися; и дякував йому добірними висловами, кінець кінцем, обійняв його, розцілував і знову дякував. Та тільки я хотів вийти з кімнати, як хазяїн, спинивши мене, сказав: «Що ж ви, батечку! А за рахунком?» — і з цими словами подав мені предовжелезний папір, геть увесь списаний.

Не розуміючи, в чому річ, я взяв і думав, що він подав якісь похвальні вірші на честь мою, бо папір списаний був віршувальною манерою, себто неповними рядками, коли ж, придивляючись, читаю: за квартиру… за самовар… за калачі… й пішло — все за… за… за… Я думаю, сотні півтори було отих «за»…

— Що ж се таке, мій любий хазяїне? — спитав я, згортаючи папір, усе ще вважаючи його за нісенітницю.

— Нічого, батечку! — відповідав він, струшуючи головою, щоб зрівняти свої кучері, які спадали йому на лоба. — Нічого. Се манесенький рахуночок, за котрим слід одержати з вашої милості…

— Що одержати? — спитав я, все ще меланхолійно.

— Сімдесят шість карбованців і шістдесят дві копійки, — сказав так само меланхолійно гостинний хазяїн, погладжуючи вже бороду свою.

— Як? За що? — вже скрикнув я.

— А ось, що забрали ваша милість і що в рахунку в акурат записано.

Тремтячими руками я розгорнув рахунок і — о, канальство! — побачив, що все те, чим частував мене й Кузьму гостинний й хазяїн, усе те поставлено в рахунок, і не тільки те, що на нас ужито, а й що для візника та коней: не забуто жодного буханця хліба, ні найменшого віхтя сіна, жодної чашки чаю, жодного прутика з віника, котрим мене з Кузьмою парили в лазні. Се жах!

Признаюсь, від такого пасажу вся моя меланхолія — чи, як батенько покійні називали сю душевну пристрасть, мехліодія, — минулася і замість неї вступив у мене азарт, та такий гарячий, що я взявся кричати на нього, дорікаючи, що я і думки не мав заїхати до нього, не хотів би й знати його, а він мене дуже просив; я, коли б знаття, не з'їв би в нього жодного сухаря, якщо в нього все так дорого продається; що не я, а він сам мені пропонував усе і лазню, котра мені й на думку не спадала, а в рахунку за неї поставлено двадцять п'ять карбованців з копійками. Багато, багато казав я йому, і казав сильно, несподівано розумно й переконливо…

А він мені на відповідь, знай, тільки гладить свою руду бороду і, коли я переводжу дух, торочить: «Станеться… справдиться… Воно, звісно, так… а грошенята, будьте ласкаві… слід заплатити».

— Не дам, не дам і не дам! — кричав я, тупаючи ногами. — Чи так, Кузьмо?

Кузьма стояв, здерев'янівши з подиву, і в роззявленому роті держав кусок пряника, не встигнувши його проковтнути. Треба знати, що сього пряника хазяїн дав йому, а в рахунку таки поставив. Насилу Кузьма розчув, у чому річ і що треба його думки. Проковтнувши мерщій кусок пряника, він також став запевняти, що платити не треба й що ми були в нього як гості.

— А чого мені було б вас частувати? — промовив тим же голосом лукавий хазяїн. — Нащо ви мені потрібні? А коли грошей не заплатите, так я воріт не одімкну й пошлю до господина городничого…

Почувши від нього таке, я опустив руки й замовк, а Кузьма зблід і, перевівши дух, сказав: «Заплатіть уже йому, паничу; цур йому! Ну й почастував нас москаль! Будемо пам'ятати!»

Нічого не вдієш, полічив я всі гроші сповна й ткнув хазяїнові. Він наче переродився: кинувся помагати виносити чемодани, пропонував чогось поїсти, випити на дорогу… Та я все ще сердився, мовчав і квапився виїхати з такого шахрайського кубла. А Кузьма славно втнув йому таку штуку. Сівши на своє місце, він сказав йому: «Слухай ти, москалю, руда бородо! У нас так не роблять. Ви хоч і кажете, що ми хохли та ще й пустомозкі, та тільки ми подорожнього не кривдимо й не грабуємо, як ти, заманивши нас облудою. Ми ще раді подорожнього пригостити, чим бог послав, а хліба святого не продаємо. Зоставайся собі! Слава богу, що я не твоєї, москальської, віри!»

А хазяїн і нічого, все кланяється та прохає: «І наперед просимо таких дорогих гостей!..»

Тьху! Справді, що ми дорогі гості для нього.

Гойдання берлина незабаром заспокоїло кров мою, і я скоро відсердився, хоч і жаль мені було такої сили грошей, на які не тільки до Санкт-Петербурга доїхати, а й півсвіта об'їздити міг би; та не було чого робити, і я не тільки що відсердився, а, глядячи на Кузьму, сміявся, бачачи, що