Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Змирився б підполковник навіть із партійними зборами, до яких охочий Булах, але те, що в зоні тримає гору п’ятдесят восьма – каламутило душу, мов на похмілля. Влада «враженят» суперечила головній лінії Вождя. А слова ЙОГО та побажання, як і при житті, повинні залишатися Законом. Так було! Так є! Так буде! Завжди і в усьому! На віки вічні!

Із Профом за багато років підполковник зжився, можна сказати, спрацювався. Обидва знають, що й скільки кому потрібно; обидва розуміють один одного з напівпогляду й не заважають. Чай, план із куривом, пляшка, жінки, а на свято – сервелат з ікоркою – всього в міру, рівно стільки, скільки треба справжньому чоловікові, щоб відчути себе людиною. Проф ніколи не нахабнів. Одне тільки уподобання в Пахана: полюбляє похизуватися палицею-стилетом, у пальті та в капелюсі, виголосити промову, наче навсправжки якийсь професор.

Поспостерігавши за зустріччю, Макар лише знизав плечима. Відразу зникли сумніви. Нічого йому тут робити. Уже виправився й цілком спокутував невинну провину… Амба уподібнився до ведмедя, який пробуджується зі сплячки: цілими днями щось жував, набираючись сил, а у вільний від роботи час бродив перевальцем по табору, добуваючи потрібні припаси. Лише непосвяченому та новачкові здається, що в голодному таборі, де біля вахти щоденно складають трупи, межа мрій зека – повна пайка. Той, хто довгі роки протирав нари, а тим паче авторитети зони знають, як і де добути потрібне для втечі.

Після бійки, коли Булаха визнали за неофіційного Пахана, а Макара вважали його другом, збирати припаси стало легше. Остерігалися стукачів, проникливих і непідкупних, мов натаскана службова собака. Зекам інколи ввижалося: начальник режиму, проходячи зоною, посмикує кінчиком носа і рухає локаторами-вухами…

У заначці в Макара з’явилися сухарі, сірники, кресало з трутом. Зек мимоволі помацав ніж, притиснутий онучею до внутрішнього боку ноги. Красуня фіняк-штрикалка йому ні до чого. Під час втечі потрібний добротний тайговий ніж; ніж, що заміняє сокирку, здатний одним помахом зрубати сосенку-п’ятирічку, відкрити консервну банку.

З пам’яті «оглядаючи» свої припаси, майбутній втікач залишився задоволеним. Здається, нічого не забув: є волосся з кінського хвоста під ліску, гачки й грузила; зробив зо двадцять наконечників для стріл і пристосував про всяк випадок схожий на піку уламок для рогатини; згадав, хоч і не палив, про мішечок розтертого до пилу тютюну – він, як і хвойний відвар, від собак.

Юнак-тайговик знав, як заплутати сліди, але головне – не тікати, як усі. Шкода, що Булах і Сивий цього не розуміють. Бігти з напарником легше, зручніше. Невідомо, що може трапитися під час втечі. Гарний товариш – велика підмога в подібній справі. Не в гості ж і не на полювання зібрався. Хоча й на полювання поодинці не ходять – завжди беруть собаку. Шкода Булаха, але не буде тікати за відомими для погоні хитрощами. У тайзі найкоротший шлях – не найближчий та не найбезпечніший…

Прокидаючись із першим ударом у залізну рейку, що висіла на старій модрині біля прохідної поблизу вахти, Макар кидав нетерплячий погляд на сучок-барометр, але його обкорований кінчик загнувся, хоч шапку вішай. Тяжко зітхаючи, юнак не квапно одягався, проклинав усіх, хто завідує погодою в небесній канцелярії…

Чи не щодня Амба очікує негоди. Неусвідомлена тривога, яка не залишала ні на хвилину, останніми днями стала іншою. Раніше боявся себе й минулого, а зараз жде небезпеки зовні, відчуваючи себе мисливцем, по сліду якого крадеться амба.

«Невже стежить хто?» – Ця думка обпекла сильніше за вогонь. Макар зиркнув ліворуч, праворуч. Барак звично гудів після ранкового пробудження: одні, одягаючись, не-злобно пересварювалися; інші, звісивши з нар волохаті ноги, позіхали або ліниво почухували спину й боки; а Маестро, як завжди, насвистував і наспівував улюблену пісню: «Маленький домик на юге…» У бараці тхнуло потом, онучами, парашею, смерділо непередавано важким, задушливим і кислим запахом, який живе в цих невеселих місцях…

«Ні, ні, ніхто нічого не знає», – сам себе втішав Макар, але незрозуміла тривога не полишала й під час роботи. На перерві пішов до схованки, яку спорудив у старій борсуковій норі. Розумів, не варто тут вештатися без потреби, але нічого вдіяти із собою не міг. Сьогодні ж був привід – забрати ковбасу з дорожніх припасів. Могла зіпсуватися. З кожним днем очікування ставало нестерпнішим, а приховане додавало нових сил. Кілька днів у думках Макар там, далеко. На свободі…

– Звідки стільки жратви, Амбо? – Маестро, як завжди, стояв на півкроку позаду Профа, багатозначно засунувши руки в кишені. – Чого в останні дні тріскаєш та тріскаєш? Мов після шізо віджераєшся. Ти ж в люксі відпочивав аж минулого року.

– А вам що? – Звідки і коли з’явилася нерозлучна пара? Макар мимовільно стиснув кулаки.

– Та нам нічого. – Маестро відступив за спину господаря і з’явився ліворуч.

– Негарно, юний друже, – поквапився вступити в розмову Проф, – емоції вас коли-небудь підведуть. О-ой, як підведуть! Ми ж до вас із добрими почуттями та пропозиціями. У нас досвід…

– Розумієш, досвід. У зоні кодлой живуть. А ти все сам та сам. Диваки всякі бувають. Пам’ятаю, Фіксатий у першу відсидку не повірив Профу, самотужки кігті нагострив… І думаєш що? Пропав фраєр ні за цапову душу. По одному розумні люди не тікають. Думаєш, на волі просто нашому братові? Документи, хата… Та й без монет спочатку куди? Про дорогу – нічого й говорити. Виповзеш із наших амазоній, наче мішок, набитий кістками…