Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Фіксатий пропав ні за цапову душу, а я ж при чому? – Макар не розумів: випадково Маестро згадав про втечу чи вистежили? на що натякають?! – Навіщо мені ваш Фіксатий… В очі його не бачив.

– Фіксатий тікав за рік до твого прибуття.

– Та-ак, у науці не буває легких шляхів, – граючи новою, але точно такою ж, як і попередня, палицею-тростиною, Проф задумливо куйовдив борідку, що не встигла по-справжньому відрости. – Деякі досліди потребують ювелірної майстерності, могутньої травіальної підготовки, яка не під силу навіть талановитому вченому…

«І чого люди більше від вогню бояться тайги?» – ледь помітна посмішка торкнулася обличчя Макара. Слова Профа не доходили до свідомості. У тайзі точно не пропаде. А зараз, наприкінці літа, там привілля.

Профа розлютило мовчання Амби, але цей чистий, відлюдкувато-мовчазний, неговіркий амбал потрібен. Особливо тепер, після бійки, коли заявив про себе в ділі. «Ні, голубе, так просто від мене не підеш! Надумав рвати кігті – то разом. Останній строк не відмотати». На волі цього разу багато чого не зрозумів. І «працювати» стало важче, і «кадри» не ті. Та й табір не впізнати.

«Враженята» голову підіймають. Куди поділися колишні закони зони? Дивись, незабаром зовсім притиснуть. Одне слово, весна та літо п’ятдесят третього і на волі, і в зоні пройшли по життю повінню – понавертала…

Що таке втеча, Проф знав. Знав надто добре, щоб не стати зацькованим зайцем. Але з цим брилистим дитям, яке виросло в тайзі, готовий ризикнути. Після повернення в табір – не впізнав Амбу. На перший погляд – та сама брила, хоч і змужнів, але досвідчене око підказувало: той, та не той. Пастку спорудив. Як п’ятирічний, бавиться із залізом. І раптом Проф збагнув: це ж наконечник для стріли. Спочатку потішався разом із братвою, але тютюн і сірники – не дитячі забави, змусили метикувати… Амба ж не палить…

– Причалюй, корєшок, до нашого берега. У нас робота легша і жрання міцніше…

Макар промовчав. Знав, що чекає на їхньому «березі». Карти, пляшка, різанина… А другий берег після розмови з Булахом здавався і зовсім далеким, незнаним, нездоланним. Хлопець відчував себе людиною, якою всі нехтують, життя здавалося незнайомою і стрімкою річкою: не знаєш, куди через мить поверне, де розіллється плесом, а де завирує на крутому перекаті…

– Даремно випробовуєте наше терпіння, юначе. Ми обійдемося без вас, а ваш шлях у науку веде лише через нас. І тема в нас спільна, – ніби підтверджуючи думки Макара, запевняв Проф. – Рано чи пізно це станеться, тому що буття визначає свідомість, як запевняють класики… Або-або, третього не дано. Діамат, як дактилоскопія, не знає похибки…

– А по-простому, життя – воно й не таких ламало. І як не крути, корєшок, а твоя стежечка в нашу віллється. А спільно можна великими ділами правити. Легко й підірвати. З таким строком, та з доважком за бійку, хоч і жилавий, недовго й копита відкинути. А спливуть рочки – не доженеш, – Маестро посміхнувся своїм думкам, глитнув слину і, підморгнувши Макарові, продовжував: – Либонь, і до сього дня фрафочку лап-пать не довелося? Чи Верблюд зводив у жіночу зону?

Щоки Макара спалахнули. Навіть вуха зрозовіли. Він перестав їсти ковбасу й, опустивши голову, намагався зняти покриту плісенню шкурку. Проф нервово перебирав пальцями.

У-у, кретино! Знову забув! Не здогадався після повернення в зону звести хлопця зі спідницею. Майже тиждень фрафа дарувала щастя чоловічій зоні. Кобилка витримана трапилася: півста за день прийме – й нічого. Проти спідниці та пляшки ніхто не встоїть. І цей ковтне склянку, пограє раз-другий із пацаночкою, присмирніє. Ручним стане… Небавом, якщо встигне, зводить хлопця в жіночу зону. Досить тягнути волинку.

Потрібен Макар тут. Знадобиться й на волі. Тому й не чіпає, хоча, сучара, заробив перо, й не стільки через Верблюда, як за те, що підняв руку на Закон. Не завадило б і з Тигрою-Монтехрісто поквитатися. О-он-на як враженята голови підвели. Не зона – курорт. Проф зручніше перехопив тростину, зробив крок уперед, палець звично ліг на кнопку. Так і кортіло приставити тростину до грудей і натиснути, де належить. Довге, гостре жало легко пробиває людину наскрізь, але для такої брили лезо, впевнений, короткувате. О-он яка грудина – наче на пам’ятник із чавуну відлита.

Уникаючи спокуси, Проф відступив. Рано. А там життя підкаже. Час приклеїв прізвисько Макарові. Підходяща кликуха – розкішнішу не придумати. У саму масть. Не служитиме йому Амба, Амбі – амба. Поки що зачекає, якщо провітритися надумав. Не можна втрачати час та сили в карцерах. Доведеться терпіти. Критися. Лютий же як зиркав. Із підполковником зустрілися, як із рідним, – тільки й того, що не поручкалися та не почоломкалися: «О-х-хо! Х-ха-ха! Чого ж так довго не бачилися? Нудьгували? І на скільки до нас?! Відрядження в порядку?» – «Ображаєш, начальнику! Ми порядок знаємо! Немає нічого головнішого за порядок! Розпустився трохи народ. Ніштяк, ми порядок наведемо…» – багатозначно пообіцяв Проф. Роздивиться, зрозуміє, що до чого, почекає, доки в зону повернеться більше своїх. Голіруч Тигру з Амбою не взяти.

Тигра Тигрою, але головне – Лютий. Від одного погляду холодіє всередині. Пасе. Скрізь пасе. Помилки чекає. Звідки такий ідейний узявся? Скільки тягнув строк, а таких не зустрічав. Молодий, гарячий, мов жеребець необ’їжджений. Не терло життя. Не ламало боки. Хоче чистесеньким залишитися. Знав, ні монетою, ні камінцем не візьмеш.

І тут, і на волі ідейні заважають тим, хто вміє і хоче по-справжньому жити, хто здатен із нічого взяти свою частку. Заважає. Ой, як заважає! Треба підкинути цю думку підполковникові, натякнути, що ідейний будь-кого закладе. Посіє підозру, підмогориче – прощупає Кроксфорда. Дивись – і дасть мовчазне добро. Лише б погодився, а з капітаном швидко поквитається. Відвалить Цирку і камінців, і монет – тільки б заглянути в зеленкуваті люті очі в ту мить, коли відточене, як бритва, жало проб’є