Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

«Во-оля», – не раз крадькома шепотів Проф заповітне слово. Не лише туга викликала тяжке зітхання. Як і в зоні, на свободі щось змінюється. З’ясувати, що й до чого не встиг, та й не зміг, але настає якесь інше невідоме життя. На останній пересилці обізнані люди розповідали, що в багатьох зонах враженята хвости підняли; дивись – через рік-другий і зовсім поламають Закон, доведеться не ішачити – «запрєтку» самому собі ставити та паркан із «колючкою» городити… Від такої думки стало лячно. Хоча, якщо по-справжньому поміркувати, воля – та ж зона: «колючка» на кордоні, «запрєтка», кулемети, собаки-«овчари». Лише замість лягашів червонопогонних – зелені, які колючку охороняють. А так усе однаковісінько. У кого сила, хто вміє мізкувати, той на волі й на зоні завжди буде зверху. Через це й не вірить, що скінчаться привілеї злодіїв. Доти землю топче враженя, доки є люди, котрі думають і вчиняють інакше, ніж влада, – злодійський світ завжди буде зверху. Хто добровільно відмовиться від привілеїв? Таких нетям, як Тигра, треба ще відшукати. Можна сказати, шара сама в руки пливе, а він нарівні з усіма ішаче, тріскає з одного казана баланду; «шісток» розігнав, а «жон» табірних посадив за спільний стіл і виховував. Мораль читав. Не повірив, коли Верблюд доповідав, доки сам не побачив.

Не міг зрозуміти Проф Булаха. Гаразд, «жонами» у штанях згидував. Не звик. Як і до «плану». Але пляшка, жрання і будь-яка пацаночка з жіночої зони для Пахана – так ведеться – про це кожен зек і найнайостанніший солдат охорони знає…

Увесь день розмова з Профом та Маестро непокоїла Макара. Триматися між двома берегами нелегко, але тепер скоро, зовсім скоро він попливе в житті іншою річкою. Своєю…

А до вечора обкорований кінчик сучка, мов хвіст побитої собаки, опустився униз. Усю ніч в’язень не заплющив очей і тремтів, немов від лихоманки; і хоча зранку, як і в попередні дні, світило сонце, Макар приготувався до втечі.

Час, як ніколи, в робочій зоні тягнувся повільно. Працюючи, майбутній втікач нетерпляче поглядав на чисте небо. Ближче до обіду несподівано для всіх з боку табору наближалися густим табуном обважнілі хмари. У тайзі ставало тихіше, похмуріше, а через годину-другу різко похолодало: осінь літнього дня по-справжньому в цьому році нагадала про себе. Макар трохи зачекав, але, як тільки перші важкі краплі вдарилися об землю, непомітно відійшов від бригади і сховався в густому проліску…

Наприкінці дня, коли робочі команди вишикували для повірки, не вистачало п’ятьох. Конвой поклав ув’язнених на землю та повідомив про НП у табір. Незабаром, розбризкуючи грязюку, на газику приїхали начальник і замполіт.

– Товаришу підполковнику, товаришу підполковнику, заєць інколи на початку робочого дня летить через просіку – бачимо, а сьогодні нісенітниця якась, – тримаючи руку біля козирка, виправдовувався начальник охорони.

– Заєць, заєць, – обірвав підполковник. – Що казати про зайців, коли ведмедів-амбалів упустили. Цирк, та й годі. Як інші не розбіглися?!!

– А, може, в робочій зоні де? Буває, заваляться під кущ і кемарять. Самі знаєте, народ полюбляє дурня клеїти…

– Зараз поклеїмо… Артистів – у табір. Охорону з робочої зони не знімати. Вільних від наряду людей і собак хутко сюди, – енергійно віддавав розпорядження підполковник, а коли, збуджено гудячи, колона ув’язнених після команди: «Крок ліворуч, крок праворуч вважається втечею. Кроком руш», – неквапливо рушила, додав: – Прожектори і машини сюди. А сучу трупу – бігом прогнати. Хай погріються жуки гнійні…

Провівши поглядом колону до повороту дороги, замполіт сів на спиляне дерево. У робочій зоні стояла незвична тиша, яка настає тут лише ввечері після праці. Ніщо не порушувало зеленого одноманіття. Навіть завмерлі на однаковій відстані один від одного солдати охорони в густо-зелених до п’ят плащпалатках майже зливалися в завісі дощу з довколишньою зеленню.

Із Профом і Маестро – усе зрозуміло. Знав, що спонукало до втечі Булаха. Вирветься на свободу і прямісінько в Міні-стерство геології. Затим, якщо не заарештують, – на прийом у ЦК партії. І говорити буде насамперед не про себе, не про свою безневинність, а про алмази, про вражаючу схожість Сибірської платформи з Південно-Африканською, де алмазів більше, ніж піску в пустелі. Людина впевнена у своїй правоті. Впевненість додає сили, штовхає на найнепередбачуваніші вчинки.

Але Джовба… Цей не по літах задумливий і серйозний юнак вразив із першого дня. І сліпий помітить тугу, що плескала з очей. За весь час жодного порушення, жодного зауваження. Його б воля, через рік звільняв би таких. Але під час амністії не зміг навіть зменшити термін: стаття не та. Затим бійка. Карцер. Втеча… Втеча для хлопця – петля. Піймають. Через рік, два або три – все одно схоплять і руки за спину заломлять. Не все ж життя вовком-самітником по тайзі вештатися? Здичавіє. Одне залишається: на злодійську стежку виходити. Не вірив, що так буде. А якщо блатні вже затягнули хлопця у свою кодлу?! Після повернення Профа не раз бачили їх разом.

Підлеглим й оточенню здавалося, що високий, завжди підтягнутий і акуратний сивий замполіт цілком задоволений життям, але ніхто не підозрював, як останнє десятиліття обтяжувала та гнітила служба; з кожним роком він усе більше ненавидів зібраний разом людський накип, який ковзає поверхнею життя та смердить. Перші роки роботи слідчим, найнебезпечніші завдання згадував, як відпочинок. Але дисципліна та обов’язок – понад усе. Він ніколи не ремствував, добре розуміючи: доки